Темна матерія - Блейк Крауч
Вона усміхається.
Із ввічливості.
Збирається іти.
— Я ще чимось можу допомогти...
— Просто я думаю, що ви дуже талановиті.
— О, мені так приємно це чути. Дякую.
— Моя дружина — художник.
— Місцевий?
— Еге ж.
— А як її ім’я?
— Це, гм, ну навряд чи ви її знаєте, та ми вже й не разом, тож...
— Прикро це чути.
Я торкаюся зношеної нитки, яка попри все, досі обмотана навколо мого підмізинного пальця.
— Тобто, це не означає, що ми не разом. Просто...
Я не закінчую думку, бо хочу, щоб вона попросила мене закінчити її. Щоб вона виявила хоч крихту інтересу й перестала дивитися на мене, як чужа, бо ми не чужі.
Ми живемо одним життям.
У нас є син.
Я цілував кожен сантиметр твого тіла.
Я плакав з тобою і сміявся з тобою.
Невже щось таке потужне в одному світі не може просочитися в цей світ?
Я пильно дивлюся в очі Даніели, але там немає ні кохання, ні впізнання, ні приязні.
У неї вигляд людини, якій трохи ніяково.
Наче вона чекає, коли вже я піду.
— Не хочете випити чашечку кави? — питаю.
Вона всміхається.
Тепер їй уже зовсім незручно.
— Я хочу сказати, після того, як ви закінчите роботу, коли б це не було.
Якщо вона скаже «так», Аманда мене вб’є. Я й так уже запізнююсь до неї в готель. Сьогодні ввечері ми збираємось повернутися в куб.
Але Даніела й не збирається говорити «так».
Вона прикушує губу, як завжди, коли нервує, явно намагаючись придумати якусь відмовку, якесь дошкульне «ні». Але я бачу, що їй нічого не спадає на думку, і що вона набирається духу й зараз дасть мені перцю.
— Знаєте, що? — кажу я. — Не звертайте уваги. Вибачте. Я поставив вас у незручне становище.
Чорт.
Мені кінець.
Одна справа, коли тебе відшиває незнайома людина.
І зовсім інша — дістати відкоша від матері твоєї дитини.
— Краще я вже піду.
Я прямую до дверей.
Вона не намагається зупинити мене.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 16
У кожному Чикаго, куди ми потрапляли впродовж цього останнього тижня, дерева дедалі більше оголювалися, випинаючи кістляві гілки, їхнє листя опадало й дощ пришпилював його до тротуару. Я сиджу на лавці через дорогу від свого особняка, закутавшись від холоду в пальто, яке я вчора купив у секонд-генді за 12 доларів — за гроші з іншого світу. Від нього тхне шафою якогось старого — нафталіном і знеболювальним кремом.
Аманду я лишив у готелі. Вона щось писала у своєму записнику.
Я збрехав їй, що піду пройдусь на свіжому повітрі й вип’ю кави.
Я бачу, як я виходжу з вхідних дверей і швидко збігаю сходами вниз і йду тротуаром у бік станції метро, де я сідаю на поїзд Фіолетової лінії до Лейкмонт коледжу в Еванстоні. На мені протишумні навушники. Мабуть, я слухаю подкаст[8] — якусь наукову лекцію або епізод із This American Life.
Сьогодні 30 жовтня, як написано на першій сторінці Tribune. Минуло трохи менше місяця з тієї ночі, коли на мене наставили пістолет і видерли з мого власного світу.
Таке відчуття, що я мандрую в кубі вже кілька років.
Не знаю, до скількох Чикаго ми навідувалися за цей час.
Вони всі починають зливатися докупи.
Це останнє Чикаго найдужче схоже, але все одно не моє. Чарлі вчиться в приватній школі, а Даніела працює вдома графічним дизайнером.
Сидячи тут, я розумію, що завжди вважав народження Чарлі та моє рішення жити з Даніелою такою собі ключовою подією, яка спрямувала наші життя в бік, протилежний успіху в наших кар’єрах.
Але це дуже велике спрощення.
Так, Джейсон-2 пішов від Даніели
