Темна матерія - Блейк Крауч

Це вже четверте Чикаго, куди ми потрапляємо після втечі з того світу хвороби й смерті. І кожне виявляється таким, як і це — майже рідним.

Ніч неминуча, і через те, що ми вже чотири рази, майже без перерви, прийняли препарат без періоду відновлення, то вперше вирішили не повертатися в куб.

Це той самий готель на Логан-сквер, де я зупинявся, коли потрапив у світ Аманди.

Тепер неонова вивіска червона, а не зелена, але назва та ж сама — «Готель „Роял“» — і він такий же чудний, і такий само загублений у часі, та все ж інший у тисячі малопомітних деталей.

У нашій кімнаті два двоспальні ліжка, і так само, як і в тій кімнаті, де я тоді жив, її вікна виходять на вулицю.

Я кладу пластикові пакети з туалетним причандаллям і одягом, купленим у секонд-генді, на комод біля телевізора.

За інших обставин я десятою дорогою обійшов би цей занюханий закапелок, пропахлий мийними засобами, якими марно намагалися вивести цвіль чи ще щось гірше.

А сьогодні — це просто розкіш.

Знімаючи толстовку й спідню сорочку, кажу:

— Я занадто брудний, щоб перебирати нічлігом.

І викидаю їх у відро для сміття.

Аманда сміється:

— Не хочеш позмагатися зі мною «хто-наймерзенніший»?

— Дивно, що вони здали нам номер за будь-яку ціну.

— Можеш уявити собі, що це за контора.

Я підходжу до вікна, розсуваю штори.

Ранній вечір.

Іде дощ.

Зовнішня вивіска готелю заливає кімнату червоним світлом.

Я навіть не намагаюся вгадати, який сьогодні день тижня чи число.

Кажу:

— Ванна до твоїх послуг.

Аманда хапає речі з пластикового пакета.

Невдовзі я чую, як весело ллється вода і цей звук відбивається од кахель.

Вона гукає:

— О Боже, тобі треба прийняти ванну, Джейсоне! Ти навіть не уявляєш, як це чудово!

Я такий брудний, що не можу лягти на ліжко, тому сідаю на килимок біля батареї, щоб хвилі тепла огортали мене, і дивлюсь у вікно, як темніє небо.

Прислухаюся до поради Аманди й приймаю ванну.

По стінах стікає конденсат.

Тепло творить дива з моїм попереком, який зовсім мене замучив через щоденне спання в кубі.

Коли я голю бороду, мене раптом опосідають питання ідентичності.

Немає ніякого Джейсона Дессена, який працює професором фізики в коледжі Лейкмонта, чи ще в якомусь навчальному закладі, але ж десь я таки існую.

В іншому місті.

В іншій країні.

Може, я живу під іншим іменем, з іншою жінкою, займаюся іншою роботою.

І якщо це так і є, якщо я проводжу своє життя під поламаними машинами в автомайстерні, або свердлю дірки замість навчати фізики учнів коледжу, чи є я тією ж людиною на найфундаментальнішому рівні?

І що це за рівень?

Якщо здерти всі зовнішні атрибути особистості та її способу життя, то яка суть залишиться, котра робить мене мною?

Через годину я з’являюсь, чистий — вперше за стільки днів, у джинсах, картатій сорочці й черевиках «Timberlands». Вони на пів розміру більші, але я надів дві пари вовняних шкарпеток для компенсації.

Аманда озирає мене оцінювальним поглядом й вигукує:

— Чудово!

— Та й ти нівроку!

Її улов із секонд-генду складається з чорних джинсів, черевиків, білої футболки й чорної шкіряної куртки, від якої і досі тхне звичкою курити, притаманною попередньому власнику.

Вона лежить на ліжку й дивиться якесь невідоме мені ТВ-шоу.

Потім повертається до мене й каже:

— Знаєш, про що я думаю?

— Про що?

— Про пляшку вина. Про цілу гору їжі. Про всі десерти, які є в меню. З часів навчання в коледжі я ще ніколи так не худла.

— Дієта мультивсесвіту.

Вона сміється, і це приємно чути.

Хвилин двадцять ми тиняємося під дощем, бо я хочу подивитися, чи існує в цьому світі один із моїх улюблених ресторанів.

Він існує, і це ніби зустріти друга в чужому місті.

Ця затишна, стильна місцина, наче весела імпровізація в готелі на задвірках старого доброго Чикаго.

Треба довго чекати, поки звільниться столик, тому ми прокрадаємося в бар, де звільняються кілька стільців у дальньому кінці біля вікна,