Темна матерія - Блейк Крауч

Єдина відмінність у тому, що зараз на нас тільки спідній одяг, і її шкіра на дотик бентежно м’яка.

Тремтіння неонового світла пробивається крізь штори.

Вона тягнеться до мене в темряві, бере мою руку і обвиває нею себе.

Потім вона повертається до мене обличчям.

— Ти набагато кращий, ніж він. Він таким ніколи не був.

— Хто?

— Той Джейсон, якого я знала.

— Сподіваюсь на це. Господи, — я усміхаюсь, намагаючись перевести все на жарт. А вона просто дивиться на мене тим самим опівнічним поглядом. Останнім часом ми часто дивилися одне одному в очі, але в тому, як вона зараз дивиться на мене, є щось інше.

Між нами виникає певний зв’язок, і з кожним днем він міцнішає.

Якщо я хоч на кілька сантиметрів ворухнуся їй назустріч, ми зробимо це.

Усе гранично ясно.

Якщо я таки поцілую її, якщо ми будемо спати разом, то я, можливо, почуватимусь винним і шкодуватиму про це, а може, вийде так, що вона зробить мене щасливим.

Якась моя версія вже досі поцілувала її.

Якась версія знає відповідь.

Але це не я.

Вона каже:

— Якщо ти хочеш, щоб я повернулася туди, то просто скажи.

Я кажу:

— Я не хочу цього, але мені треба, щоб ти це зробила.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 24

Учора я бачив себе в коледжі Лейкмонта, у світі, де Даніела померла — як сказано в некролозі, котрий я знайшов у публічній онлайн-бібліотеці — у тридцять три роки від раку мозку.

А сьогодні чудовий день у Чикаго, де Джейсон Дессен два роки тому загинув у автомобільній аварії.

Я заходжу в мистецьку галерею в Бактауні, намагаючись не дивитися на жінку за прилавком, яку цілковито поглинуло читання. Натомість я роззираюся по стінах, завішаних картинами, намальованими олійними фарбами, темою яких є винятково озеро Мічиган.

У будь-яку пору року.

Будь-якого кольору.

О будь-якій порі дня.

Жінка промовляє, не піднімаючи голови:

— Дасте мені знати, якщо вам буде потрібна моя допомога.

— Це ви художник?

Вона відкладає книжку, виходить з-за прилавка.

Підходить до мене.

Зараз я стою найближче до Даніели від тієї ночі, коли я допоміг їй померти. Вона чудово виглядає — обтислі джинси, чорна футболка з бризками акрилової фарби.

— Так, я. Даніела Варгас.

Ясно, що вона мене не знає, не впізнає. Я думаю, що в цьому світі ми ніколи не зустрічались.

— Джейсон Дессен.

Вона простягає мені руку, і я тисну її. Звичайно ж це її рука — шкарубка, сильна, вміла — рука художника. Фарба поприлипала до нігтів. Я й досі відчуваю їх на своїй спині.

— Оці просто чудові, — кажу я, вказуючи на картини.

— Дякую.

— Мені подобається зосередження на одній темі.

— Я почала його малювати три роки тому. Воно так змінюється в різні пори року. — Вона вказує на картину, перед якою ми стоїмо. — Це одна з моїх перших спроб. Джунвей-Біч у серпні. Ясні дні пізнього літа, коли вода наче світиться, набуває смарагдового відтінку. Майже як у тропіках. — Вона йде далі вздовж стіни. — Або ось такий жовтневий день, весь у хмарах, він намальований світло-сірою фарбою. Мені це подобається, бо тут не відчувається різниця між водою і небом.

— А у вас є улюблена пора року? — питаю.

— Зима.

— Справді?

— Їй найбільше притаманна багатоманітність, а схід сонця такий мальовничий. Минулого року озеро зовсім замерзло, і тоді в мене виходили найкращі картини.

— А як ви працюєте? На пленері, чи...

— В основному, з фотографій. Іноді влітку я приходжу на берег з мольбертом, але я так люблю свою студію, що рідко працюю поза її межами.

Розмова згасла.

Вона озирнулася на прилавок.

Мабуть, їй хотілося повернутися до своєї книжки.

А швидше за все, вона роздивилась мої вилинялі джинси, заношену картату сорочку на ґудзиках, і зрозуміла, що я не збираюсь нічого купувати.

— Це ваша галерея? — питаю, хоч і знаю відповідь.

Просто хочу почути її голос.

Щоби ця мить тривала якомога довше.

— Насправді це кооператив, та оскільки в цьому місяці тут висять мої роботи, то я