Темна матерія - Блейк Крауч

— Я розумію, що це важко, — каже Аманда, — але питання, над яким ти повинен подумати, — над яким ми обоє повинні подумати — чому ти привів нас саме в той світ?

— Усе, що я написав, це: «Я хочу додому».

— Так і є. Саме це ти написав, але через двері ти проніс багаж.

— Про що ти?

— Хіба це не очевидно?

— Очевидно, що ні.

— Свій найбільший страх.

— Хіба в усіх не те саме?

— Можливо, але це настільки твоє, що я дивуюсь, як ти цього не розумієш.

— Що значить «настільки моє»?

— Не просто втратити свою сім’ю, а втратити її через хворобу. Так само, як ти втратив маму, коли тобі було вісім років.

Я дивлюся на Аманду.

— Звідки ти знаєш?

— А як ти думаєш?

Точно. Вона ж була психотерапевтом Джейсона-2.

Вона веде далі:

— Він бачив, як помирала його мати, і це вплинуло на все його подальше життя. Це зіграло вирішальну роль у тому, що він так і не одружився, що в нього не було дітей. Ось чому він цілковито віддавався роботі.

Мене це не дивує. Були моменти, на самому початку, коли я вирішував піти від Даніели. Не тому, що я не кохав її, а тому, що десь підсвідомо я боявся втратити її. І той самий страх я відчув знову, коли довідався, що вона була вагітна Чарлі.

— То чому ж я вибираю такий світ?

— А чому люди одружуються на копіях своїх владних матерів? Або батьків-гуляк? Щоб мати шанс виправити старі помилки. Владнати в дорослому віці те, що завдало болю в дитинстві. Може, зовні це не має сенсу, але підсвідомість живе своїм життям. Мені спало на думку, що світ добре показав нам, як працює куб.

Я повертаю їй воду й кажу:

— Сорок.

— Що сорок?

— Сорок ампул залишилось. Половина — твої. Кожен отримує двадцять шансів, щоб усе виправити. Що ти хочеш робити?

— Не знаю. Наразі я знаю тільки одне: я не хочу повертатися у свій світ.

— Отже, ти хочеш, щоб ми залишилися разом, чи це «прощавай»?

— Не знаю, як ти, а я думаю, що ми ще потрібні одне одному. Я сподіваюся, що, можливо, мені вдасться допомогти тобі повернутися додому.

Я спираюся спиною об стовбур сосни, записник лежить на моїх колінах, у думках — хаос.

Яке дивне рішення — придумати реальний світ, користуючись лише словами, намірами й бажаннями.

Це незбагненний парадокс — я маю цілковитий контроль, але тільки в тих межах, в яких я контролюю себе самого.

Свої емоції.

Своє внутрішнє сум’яття.

Таємничі двигуни, які мною керують.

Якщо світів безліч, то як мені знайти той єдиний, саме мій?

Я дивлюся на сторінку, а потім починаю записувати найдрібніші деталі мого Чикаго, все, що тільки можу згадати. Я малюю своє життя словами.

Щебетання дітей у моєму кварталі, коли вони зграйкою біжать до школи, їхні голоси схожі на потік, який тече по камінцях, — такі ж високі й дзвінкі.

Графіті на вицвілій білій цеглі будинку за три квартали від мого дому, настільки майстерно зроблене, що ні в кого не піднялась рука його замалювати.

Я згадую всякі особливості свого дому.

Четверта сходинка на сходах, яка завжди скрипить.

Ванна на першому поверсі, де тече кран.

Аромат, який наповнює кухню, коли із самого ранку там починає варитися кава.

Усі ці крихітні, наче й незначні деталі, на яких і тримається мій світ.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 32

У царині естетики існує гіпотеза, яка називається ефект «зловісної долини». Згідно з нею, коли щось виглядає майже, як людська істота — манекен або людиноподібний робот — це викликає відразу в людини-спостерігача, бо зовнішність цієї істоти настільки подібна до людської, що на певному етапі це викликає відчуття чогось зловісного, чогось, що балансує на межі знайомого й невідомого.

Щось подібне до цього психологічного ефекту відчуваю і я, коли ходжу вулицями цього Чикаго, яке майже моє. Я міг би сприйняти будь-який апокаліптичний жах. Але вигляд розтрощених будинків і сірої пустки ніяк не порівняти з тим, що я відчуваю, коли стою на розі, де проходив сотні разів, і бачу, що назви вулиць інші. Або коли на місці кав’ярні, куди я завжди заглядаю, щоб випити ранкову потрійну американо із соєвим молоком,