Темна матерія - Блейк Крауч

Ми замовляємо коктейлі.

Потім вино.

Тисячу маленьких тарілочок, які нам усе подають і подають.

Від випитого ми зігріваємось і рум’яніємо, а наша розмова точиться лише навколо подій, важливих для даної хвилини.

Про те, чи смачні страви.

Про те, як гарно сидіти в теплі й затишку.

Ніхто з нас і разу не згадав про куб.

Аманда каже, що я схожий на лісоруба.

А я кажу, що вона схожа на круту байкершу.

Ми сміємося надто сильно, надто голосно, але нам зараз саме це й потрібно.

Вона підводиться, щоб піти до вбиральні, і питає:

— Ти ж будеш тут?

— З місця не зійду.

Але вона весь час озирається.

Я бачу, як вона йде вздовж бару, а потім зникає за рогом.

Коли я залишаюсь на самоті, буденність даної хвилини стає майже нестерпною. Я роззираюсь довкола, придивляючись до облич офіціантів, відвідувачів. Два десятки голосних розмов зливаються в якийсь нерозбірливий лемент.

А я собі думаю: «А що б ото було, хлопці, якби ви знали те, що знаю я?»

Ми йдемо назад. Стає холодніше й мокріше.

Біля готелю я помічаю вивіску свого місцевого бару «Віллидж Теп», яка підморгує на тому боці вулиці.

Я питаю:

— Хильнемо перед сном?

Уже досить пізно, натовп майже розійшовся.

Ми швиденько всідаємося біля барної стійки, і я спостерігаю, як бармен на сенсорному екрані закінчує оновлення чийогось квитка.

Нарешті він повертається, підходить до нас, дивиться на Аманду, потім на мене.

Це Метт. За все моє життя він, мабуть, тисячу разів подавав мені напої. Він обслуговував мене та Раяна Голдера тієї останньої ночі в моєму світі.

Але зараз він і виду не подає, що ми знайомі.

Ніяких емоцій, просто формальна ввічливість.

— Що вам запропонувати, шановні?

Аманда замовляє вино.

Я беру пиво.

Коли він повертає кран, я нахиляюсь і шепочу Аманді:

— Я знаю цього бармена. А він мене не впізнає.

— Що значить: ти знаєш його?

— Це мій улюблений бар.

— Звісно, він тебе не впізнає, бо це не твій улюблений бар. А чого ти чекав?

— Просто дивно. Це місце виглядає так само, як і має виглядати.

Метт приносить наші напої.

— Хочете відкрити рахунок?

У мене немає кредитної картки, немає ніяких посвідчень, тільки пачка банкнот у внутрішній кишені моєї куртки поряд із залишками ампул.

— Я просто розрахуюсь.

Дістаючи гроші, кажу:

— Між іншим, мене звати Джейсон.

— Метт.

— Мені подобається це місце. Ваше?

— Еге ж.

Йому явно начхати на те, що я думаю про його бар, і мені стає так сумно, аж стискається серце. Аманда це відчуває. Коли Метт іде, вона піднімає свій келих і цокає об мій кухоль пива.

Виголошує:

— За гарну їжу, тепле ліжко, і за те, що ми ще живі.

Ми повертаємось у готельний номер, вимикаємо світло й роздягаємось у темряві. Я розумію, що я втратив будь-яку об’єктивність щодо нашого житла, бо ліжко просто чудове.

Аманда питає зі свого боку кімнати:

— Ти замкнув двері?

— Замкнув.

Я заплющую очі. Чую, як дощ стукає у вікно. Як внизу по мокрій вулиці проїхала якась машина.

— Це був чудовий вечір, — каже Аманда.

— Так. Я не скучаю за кубом, але якось дивно, що ми так далеко від нього.

— Не знаю, як тобі, але мені мій світ дедалі більше нагадує привида. Пам’ятаєш, як сприймається сон, коли зовсім прокидаєшся? Він втрачає колір, насиченість, логіку. Емоційний зв’язок із ним гасне.

— Як ти думаєш, — питаю, — чи зможеш ти коли-небудь зовсім його забути? Свій світ?

— Не знаю. Я бачу, що настає момент, коли вже не відчувається його реальність. Бо він таким і не є. Єдине, що реальне зараз, це ось це місто. Ця кімната. Це ліжко. Ти і я.

Серед ночі я прокидаюсь і бачу, що Аманда лежить поряд зі мною.

У цьому немає нічого особливого. Ми так часто спали в кубі. Міцно притулялися одне до