Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

— Окуляри впали, — з жахом сказав він. - Хлопці, що робити?

Кріс безпорадно знизав плечима.

— Головне, що сам цілий, — заспокоїв Іллю Толик.

Кивнувши, Ілля скривився. Мені здалося, що він готовий заплакати. Але натомість він запитав:

- А міст? Я не бачу…

— Мосту кришка, — зловтішно сказав Тимур.

Дві половинки мосту тепер розділяв проріз метрів за двадцять. Його заповнював лише повільно розсіюваний дим і осідає хмара кам'яної крихти. На цьому мосту Гра закінчилася.

- А що далі? — запитав Ілля.

Ніхто не відповів.

9. ХОЛОДА

Я прокинувся, що мені більше не хотілося спати. Відчуття було трохи дивним – за час життя на Островах я звик не висипатись. Вчора ми теж засиділися допізна: далося взнаки нервове збудження після успішної «диверсії». Лише о першій годині ночі Кріс наказав усім розходитися.

Відірвавши обличчя від подушки, я глянув у вікно. І похолов. Було ясно, дуже ясно. Мости давно мали зійтися... Чому ж мене не покликали на чергування?

Скочивши з ліжка, я почав одягатися. Можливо, Кріс вирішив тепер обходитися меншими силами, адже західного мосту немає? Але чому несподіваний відпочинок дали саме мені, а не Іллі чи пораненому напередодні Меломану? У цьому було щось образливе.

Я взяв меч, просунув його в петлю на поясі. Зараз треба все з'ясувати, і…

Щось було негаразд. Я крутнувся на місці, підозріло оглядаючи знайому кімнату. Підійшов до вікна. Нічого особливого. Спокійне море, сіре похмуре небо. Я навіть принюхався: тривога, здавалося, була розлита в повітрі. Відчув лише звичний, трохи аптечний запах моря.

Мене пробило дрібне тремтіння. Але не від страху – від холоду.

Так ось у чому річ! У кімнаті було незвично холодно, градусів з десять, не більше. Так сильно на Островах я ще не мерз, навіть уночі, в дощ, під пронизливим вітром. Зараз погода здавалася цілком пристойною.

Я відчинив вікно, смутно сподіваючись, що холод скупчився лише в замку, сховався в кам'яних стінах моєї кімнати. Але повітря, що дихнуло зовні, виявилося ще холоднішим, мене знову охопило тремтіння. Дув слабкий, ледь помітний вітерець, який з кожною секундою здавався все холоднішим. Перемахнувши через підвіконня, я опинився на терасі. І одразу побачив Кріса.

Виглядав він незвично — на ньому був вовняний светр канарково-жовтого кольору з довгими закоченими рукавами. Кріс, закинувши голову, вдивлявся в небо.

Я підійшов до нього, підвівся поруч. Кріс скоса глянув на мене, але продовжував стояти, задерши голову.

- Де хлопці? — похмуро запитав я.

— Ілюшку з Томом рибу ловлять. Інші сплять, — байдуже відповів Кріс.

- А хто на мостах? - розгубився я.

Кріс посміхнувся.

- Нікого. Адже холодно, мости і не думають сходитися.

Справді. Я зовсім забув, що мости сходяться лише після того, як їх нагріє сонце.

— Ніколи не думав, що тут бувають такі холоди, — наче вибачаючись за свій тон, сказав я.

Кріс кивнув і задумливо промовив: