Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

що він візьме іншу дівчину й закохається в неї, матиме «чергову жертву». То сталося під час пригоди з отим альбомом. Я розгнівалася на Меггі, вона наче з неба впала: «Та що ви, Арлетто, як ви можете думати, що то мені спало на думку? Адже це спектакль, здатний викликати огиду навіть у сатира, ота колекція красунь, що накинулися на Генрі, мов палаючі від пристрасті сучки, щоб обнюхати його». Ну й порівняння! Сердешна Меггі, я не мала б сміятися. Яка то несправедливість, що-природа створила її такою. Ми негарно чинимо, що сміємося з неї. Однак не можна завше жаліти її, вона не вгаває повторювати: «Бачте, Арлетто, в мене драма з Бобом, бо я не хочу мати дітей». Очі її зосереджені, серйозні, вперто дивляться на нас, тулуб випнутий уперед — жінка, що жертвує собою в ім’я обов’язку, науки, problematische[52], до того ж іще й погана артистка. Голос, жести, погляд — усе грає. «Коли Меггі починає марити, — каже Севілла, — я зразу ж помічаю: це так неартистично». Можливо, слід найбільше жаліти Боба. Він лише й робить те, що втікає від неї, навіть уникає її погляду, ніколи не сідає поруч з нею за стіл. «Я не наважуюся навіть спитати її, котра година, боюся, що вона може щось подумати». Дивний він, мушу визнати, що він дивний. Я ніколи не розуміла, як Генрі міг так швидко вибачити йому те, що він став служити отому страшному Сі. Та Генрі тримається вище. Він дивиться згори, вибачає майже все. Може, він враховує і те, що Боб після того, як пішов від нас Майкл, почав працювати, наче причинний. Боб коротає багато годин з Фа та Бі. Вони в захопленні від нього, Боб майже витіснив нас. Мені це не подобається. Я думаю, чи він не виконує чийсь наказ. Треба попередити Генрі! Я не довіряю цьому манірному, розпещеному, самолюбному змієві. Ненавиджу його манеру схрещувати під собою ноги, коли він сідає. А може, просто, як каже Грінсон, Боб — це один з «американських чоловіків поміркованого покоління», отих типів, що надають переваги маріхуані або ЛСД[53], а не сексу: «Вони ж вдовольняються легкою й швидкоминучою насолодою» (твердження Грінсона). Цей евфемізм дивує мене. Але, здається, я вже занадто дорікаю йому».

Арлетта з досадою схопила будильника, якусь мить вдивлялася в циферблат, що світився. «Коли не спиться, час тягнеться надто повільно, а за інших обставин він так швидко збігає, тиждень за тижнем. Уже два роки ми з Генрі разом. Дивно, що образ щастя для мене — це злива, яка захлинає переднє скло автомобіля; лампочка, що її засвічують, аби подивитися на карту, освітлювала мої коліна, я боялася, що він побачить, як вони тремтять. Я відчула, як уся моя постава танула під його поглядом. Дивно, що циклон «Ханна» вбив сто п’ятдесят чоловік, а мені приніс життя, справжнє життя. Здається, п’ять-шість років до того я задихалася в самотності, безладді й навіть цілий рік перебувала в полоні лінощів. А ще ті безглузді, духовно принизливі любощі… Здавалося, що я опинилася в якомусь павутинні. Відтак раптом, коли я захистила свою докторську, з’явилася впевненість у собі, сила, гонор, я зрозуміла, що можу порвати з усім. «Шановна місіс Лафей, я прочитав вашу дисертацію про поведінку дельфінів у неволі й хотів би знати, чи не погодитеся ви працювати зі мною». Коли я побачила його підпис, з радощів аж підплигнула. Він вийшов з Майклом зустрічати мене на аеродром. Я майже ревнувала його до Майкла. А Генрі його любив по-справжньому, ніби рідного сина. Він багато чому навчив Майкла. Однак, якщо придивитися, хто з них тепер більше впливає один на одного, то, безумовно, Майкл з-за своїх ґрат. Ці грати мають якісь чари: Генрі став читати всі газети, читає й перечитує його листи. Дивно, що пропускають усе, що Майкл не написав би, без цензури. Думаю, що все це фотографується, відповіді Генрі також. А там десь, на столах у Адамса й Сі, а може ще в когось, лежить чудове першокласне досьє з рекомендаціями, примітками, аналітичним покажчиком, тонкими коментарями до кожного речення Генрі, що їх зробили найкращі політики-психологи. Досьє на Оппі[54] перед його процесом було заввишки в кілька метрів. Та коли я кажу про це Генрі, він сміється й тільки: «Що ти хочеш, шпигунство й доноси — це дві соски, що плекають американську інтелігенцію». Коли подумаєш, що ЦРУ фінансує Національну асоціацію студентів і що один американський університет погодився стати прикриттям для «місії фахівців» до В’єтнаму, то мимохіть подумаєш, що все, все це можливе. «Але ти таки мусиш бути обережнішим, коли пишеш Майклові, — раджу йому. — На мою думку, ти робиш занадто нерозумно. Твоя слава не врятує тебе, згадай Оппі». Однак він не слухається ніколи, варто прямо чи побічно зачепити щось пов’язане зі сміливістю, він реагує, як іспанець, опирається й стає в позу: «Я ж не влаштовуватиму собі цензуру. Я кидаю виклик отим шпигунам. Адже вони й існують на те, щоб примусити нас самих себе каструвати». Звичайно, не можна сказати, що Генрі недооцінює свою чоловічу силу».

Арлетта засміялася, простягла руку й поклала кінчики пальців йому на рамено. І раптом відчула, що Генрі стискає її руку в своїй. Вона тихесенько мовила:

— Ти не спиш? Пригорни мене, я хочу з тобою поговорити.

Розмова Севілли з Адамсом 22 липня 1972 року.

Справа ПЛ-56279. Таємно.

Адамс. Я дуже радий знову вас бачити. Здається, ми не бачилися після прес-конференції 20 лютого 1971 року. Ллє ви дуже люб’язні, що надіслали мені примірник своєї книги. Як мені сказали, вона має добрий попит.

Севілла. Й на превеликий мій подив. Адже я не вклав у неї жодної принади, як радив Брюкер, одні лише факти.

Адамс. Що ж, скажу вам, саме цей серйозний тон і сподобався читачеві.

Севілла. У Голдстейна є більш цинічне пояснення. Він запевняє, що книга розійшлася б за будь-яких обставин, навіть коли б я написав її лівою ногою.

Адамс. Не думаю. Ваше ставлення до Джіма Крунера дуже розважило Лоррімера.