Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

Крунера; гадають, що друк і пересилка коштували вісімсот тисяч доларів. Ти запитаєш, чи є в усьому цьому політична програма? Зрозуміло, її немає. Крім пишної статури й непоганого акторського таланту, в Крунера нічого нема. Він нічого не знає, нічого не думає й нічого не хоче. Це порожня ваза, яка чекає, аби її чимось наповнили. Промови, жарти, анекдоти, sob-stuff[51] про своє вбоге дитинство, грізні відсічі псевдо-супротивникам під час телевізійних дебатів — усе це він вивчив напам’ять. Ось що саме непокоїть у операції Крунера: вибір зовсім позбавленої розуму й політичного досвіду людини для керівництва наймогутнішою в світі державою. Від Кеннеді до Джонсона й від Джонсона до Крунера президентська функція зазнала разючого занепаду. Кеннеді мав свої думки й відвагу, вмів сказати «ні», — можна навіть підозрювати, що саме через уміння сказати «ні» його й убили. Щодо Джонсона, незважаючи на його очевидне безсилля, він усе ж таки одержав добру, освіту, — це — кваліфікований політик; мені хочеться вірити, що він ступив на войовничий шлях супроти своєї волі, й, можливо, його мучить совість. Про це свідчать його моралізаторські промови, якими Джонсон супроводжував кожен ступінь ескалації. Однак коли оберуть Крунера, то пост президента Сполучених Штатів посяде людина, яка впливатиме на політику США не більше, ніж Чан Кай-ші або маршал Кі.

Найбільше хвилює те, що цей занепад відбувається за бажанням тих, кому він вигідний, бо Джім Крунер робитиме все, що їм заманеться, — з виглядом справедливої і відповідальної людини, роль якої він грає дуже переконливо, — навіть кинути першу водневу бомбу на Китай. Я щиро сподіваюся, що помиляюсь, проте, коли оберуть Крунера, світ наближатиметься запаморочливою ходою до тієї великої війни в Азії, яка, либонь, може перерости в світову».

* * *

Арлетта повернулася, лягла горілиць і слухала в теплій темряві, як морські хвилі хлюпали об берег острівця. Здавалося, що те хлюпотіння доносилося з крихітної бухточки, котра правила їм ще й за басейн. Але вона знала, фарватер між скелями настільки вузенький і вигнутий, що жодна хвиля не могла докотитися до насипу. То на півночі, за бильцем її ліжка, за стіною будинку й велетенською цистерною, яку останній циклон ущерть наповнив водою, море грало в рифах. Північний берег острівця, куди вони ніколи не ходили, нагадував невеличку недоступну кам’янисту пустелю. Там не було жодної піщаної бухточки, жодного місця, де можна було б купатися або причалити найменшеньким гумовим човном. Одні лише підводні скелі, водоверті та клуби піни. З південного боку на терасу завезли землі з континенту, аби вирощувати на ній живопліт і прикрасити ним продовгуватий, але низенький, без вікон з північного боку будинок. Генрі називав його «блокхаузом», бо він збудований з бетону, щоб витримувати тайфуни. З порту доносився тільки свист вітру у вантах «Карібі», бо красива алюмінієва щогла стирчала високо над будинком, острівцем і скелями і тремтіла самотньо, мов антена, на всіх вітрах. «Карібі» входила в загальну ціну острівця. Голдстейнові довелося погарячкувати, щоб перешкодити Генрі укласти угоду того ж дня.

«Цілий рік, цілий рік уже минув, і Майкл протягом усього цього часу перебуває за ґратами, — мов докір, докучала їй думка. — Страшно навіть подумати, що він вийде на волю аж 1976 року, за чотири роки. В нього вкрали п’ять років життя і лише тому, що Майкл відмовився піти на війну, яку вважав несправедливою. Конформізм, перетворений на тиранічний закон, свобода совісті, котрою нехтують задля свободи… А Лізбета. Ні, я не жалію Лізбету. Вона зрадила, намагалася завдати шкоди. Я не знала, куди сховатися від її очей, коли вона дивилася на мене. «Ви самі могли б добре зрозуміти, що для нього ви тільки чергова жертва».

Та все ж таки Лізбета жінка. Тільки жінка може знайти слова, що завдають такого болю, підступна стилістична знахідка, котру ніколи не забудеш: «Чергова жертва».

Арлетта відчула, що її обличчя аж затверділо. Вона простягла ліву руку, помацала на столі. Годинник лежав, як завше перекинутий склом долі. Манірні, майже нерозбірливі цифри блиснули в напівтемряві. Було двадцять хвилин на п’яту чи на шосту. «Невже вони не могли написати ці цифри, як слід? Адже годинник для того створений, щоб по ньому визначати час». Вона обернулася. Севілла спав, згорнувшись калачиком, і сопів. Обличчя в нього зовсім дитяче і нагадувало лагідне левеня. Велика голова, здавалося, мирно лежала на схрещених лапках. Арлетту захлинула хвиля ніжності Вона поклала руку на його розкрите плече, але негайно прибрала її. «Він так швидко прокидається. Я ніколи цього в нього не спитаю. Є важливіші речі в його житті. Чоловік не знаряддя, яке можна взяти, а відтак покласти на місце. Але чому я не можу думати про це, не жаліючи Бі й її мертвонароджене дельфіня? Яке горе пережила вона! Яка ж трагедія, коли перша пара дельфінів, що розмовляє людською мовою, ніколи не матиме нащадків. Пригадую, як розчарувався Генрі рік тому, коли Бі відмовилася од присутності іншої дельфінки в басейні, і як він зрадів, коли Бі завагітніла. «Ось побачиш, побачиш, — казав він, — це дельфіня розмовлятиме двома мовами». Боже мій, і тут такі жахливі пологи, що тривали кілька годин. Якщо ми втратимо Бі, то й втратимо Фа. Втратимо все. Ой, не можу більше думати про це. І відтоді це тупцювання на місці у вивченні свистів, ці нечувані труднощі: «Бі, як ти скажеш мовою свистів: «Кинь мені це кільце»?» — «Я не скажу». — «Чому?» — «В морі немає кілець». Либонь, у людей є безліч речей, які не мають собі еквівалентів у мові дельфінів, а деякі свисти майже неможливо відтворити людським мовним апаратом. Чи не доведеться винаходити машину, що мала б свистіти по-дельфінячому? Генрі занепав духом, почував себе пригніченим. «Я зганьбив свою репутацію, я нічого не досяг, нічогісінько! Двоє дельфінів, що розмовляють, — це ще не все поріддя. Адамсе, ви мусите збагнути, що це триватиме довго. Дослід лише починається. Кожен дослід вимагає тривалого часу. Я нічого не можу зробити. Ми тільки на півшляху. За два роки, так, може, за два роки ми оволодіємо мовою дельфінів і тоді зуміємо навчити англійської мови все поріддя дельфінів».

І недарма відтоді всі ми працювали, мов приречені, всі: Боб, Пітер, Сьюзі, Сімон, увесь колектив. Мені так легко стало на серці, коли Генрі замінив Лізбету Сімоном. Я боялася,