Єретики Дюни - Френк Херберт

Кажучи це, він відбив чергову атаку та перейшов у контрнаступ.

Теґова ментатська логіка відстежувала рухи в місцях, які він вважав небезпечними. Залежності та ключові колоди!

Дункан змінив позицію, щоб відбити атаку, випереджаючи її. Робив власні кроки, замість того щоб відповідати на чужі. Теґ був змушений вдатися до своїх максимальних можливостей, тіньові сили палали й мерехтіли, пролітаючи з одного кінця зали в інший. Постать Дункана в рухомій клітці звивалася, ткала дивовижний узор, танцювала у просторі між ними. Жоден із Теґових мисливців-шукачів чи палючих променів не торкнувся рухливої фігури. Дункан був над ними, під ними. Здавалося, він геть не боявся справжнього болю, який могли заподіяти ці знаряддя.

Ось він знову збільшив швидкість атаки.

Спалах болю прошив ліву руку Теґа від долоні, що лежала на керівній консолі, аж по плече.

Різко скрикнувши, Дункан вимкнув устаткування.

— Вибач, башаре. Твоя оборона була чудовою, та, боюся, вік тебе підвів.

Дункан ще раз перетнув залу і став над Теґом.

— Трохи болю, щоб нагадати мені про той біль, який я тобі заподіяв, — промовив Теґ. Потер здерев’яніле плече.

— Винувать у цьому гарячу мить, — сказав Дункан. — Наразі ми вже досить зробили.

— Не зовсім, — заперечив Теґ. — Недостатньо зміцнювати лише м’язи.

При Теґових словах Дункан відчув, як його тіло охопив насторожений неспокій. Наче його торкнулося щось хаотичне, недовершене, щось таке, чого йому не вдалося пробудити. «Воно чаїться у мені», — подумав Дункан. Мов стиснута пружина, яка чекає звільнення.

— Що б ти ще зробив? — спитав Дункан. Його голос звучав хрипко.

— Тут важить твоє виживання, — відповів Теґ. — Це все має на меті зберегти тебе й перевезти на Ракіс.

— З причин Бене Ґессерит, а ти кажеш, що не знаєш їх.

— Я не знаю їх, Дункане.

— Але ж ти ментат!

— Ментати потребують даних для творення проєкцій.

— Думаєш, Люцілла знає?

— Я не маю певності, але дозволь ще раз застерегти тебе щодо неї. Їй наказано забрати тебе на Ракіс приготованим до того, що ти мусиш там зробити.

— Мушу? — Дункан хитнув головою. — Хіба ж я не особистість, яка має право на власний вибір? Кого ти, думаєш, пробудив тут? Клятого лицепляса, спроможного лише виконувати накази?

— Хочеш сказати, що не поїдеш на Ракіс?

— Хочу сказати, що вирішу сам, коли знатиму, що я маю зробити. Я не найманий убивця.

— Думаєш, я ним є, Дункане?

— Думаю, що ти людина честі й гідний захоплення. Дозволь мені керуватися власними стандартами обов’язків і честі.

— Тобі дали ще один шанс на життя і…

— Але ти не мій батько, а Люцілла не моя мати. Імпринтерка? До чого вона має мене приготувати?

— Вона може й не знати цього, Дункане. Як і я, може знати лише частину проєкту. Знаючи, як діє Сестринство, у це можна повірити.

— Тож ви обоє просто повинні мене вишколити й доставити на Арракіс. Ось посилка, яку ви замовили!

— Цей світ дуже відрізняється від того, в якому ти народився, — промовив Теґ. — Як і за ваших часів, ми маємо Велику Конвенцію проти атомної зброї та псевдоатомного зіткнення лазеростріла зі щитом. Продовжуємо стверджувати, що атаки із засідки заборонені. Довкола порозкидувані шматки паперу, на яких проставлені наші імена, і ми…

— Але не-кораблі змінили підстави всіх цих трактатів, — перебив його Дункан. — Думаю, що у Твердині я достатньо добре вивчив історію. Скажи мені, башаре, навіщо син Пола замовляв у тлейлаксу моїх гхол — сотні мене! — впродовж усіх цих тисячоліть?

— Син Пола?

— Записи Твердині називають його Богом-Імператором. Ви називаєте його Тираном.

— Ох. Ми навряд чи знаємо, навіщо він це робив. Може, був самотнім, прагнув когось, хто б…

— Ви повернули мене, щоб я постав перед червом! — промовив Дункан.

«Справді тому?» — замислився Теґ. Він не раз обмірковував таку можливість, але це була тільки здогадка, не проєкція. Попри це, задум Тарази мусив приховувати щось більше. Теґ відчував це кожним нервом свого ментатського вишколу. Чи знала Люцілла? Теґ не плекав ілюзій, що зможе змусити до відвертості повну Превелебну Матір. Ні… йому доведеться тягти час, чекати, придивлятися і прислухатися. Так, очевидно, вирішив і Дункан — на свій лад. Це небезпечний курс, якщо він піде врозріз планам Люцілли!

Теґ хитнув головою.

— Я справді не знаю, Дункане.

— Але ти виконуєш накази.

— Бо я присягав Сестринству.

— Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства, — процитував його Дункан.

— Так, я казав це, — погодився Теґ.

— Тепер я тобі вірю, бо ти це сказав, — промовив Дункан. — Та я не вірю Люціллі.

Теґ опустив підборіддя на груди. Небезпека… небезпека…

Куди повільніше, ніж колись, Теґ викинув зі своєї свідомості такі думки і пройшов процес ментатського очищення, концентруючись на тому, що вимагала від нього Тараза.

«Ти мій башар».

Якусь мить Дункан пильно вивчав башара. На обличчі старого помітні були зморшки втоми. Зненацька Дункан згадав старечий вік Теґа, замислився, чи немає у таких людей, як Теґ, спокуси вдатися до тлейлаксу і стати гхолами. Ймовірно, ні. Знають, що можуть стати тлейлаксанськими маріонетками.

Ця думка настільки заполонила Дунканову свідомість, змусивши його завмерти, що Теґ, здійнявши погляд, одразу це зауважив.

— Щось не так?

— Тлейлаксу щось зі мною зробили, щось таке, що ще не виявилося, — прохрипів Дункан.

— Саме цього ми й боялися! — Це озвалася Люцілла, що стояла у дверях позаду Теґа. Підійшла ближче, зупинилася за два кроки від Дункана. — Я чула. Ви обидва дали мені багато інформації.

Теґ швидко заговорив, сподіваючись так заспокоїти гнів, який відчував у ній.

— Сьогодні він опанував сім наборів реакцій.

— Він ударяє, як полум’я, — промовила Люцілла, — та пам’я­тай, що ми в Сестринстві пливемо, немов вода, і заповнюємо все. — Вона глянула на Теґа. — Чи ти не бачиш, що наш гхола вийшов за межі усталених наборів?

— Ані фіксованої позиції, ані усталеного набору, — сказав Дункан.

Теґ гостро глянув на Дункана, що стояв, здійнявши голову, відповідаючи на його погляд. Гладеньке чоло, ясні очі. Дункан напрочуд виріс за короткий час, відколи розбуджено його первісну пам’ять.

— Будь проклятий, Майлсе, — пробурмотіла Люцілла.

Але Теґову увагу повністю привернув Дункан. Усе юначе тіло, здавалося, струменіло новим різновидом життєвої енергії. Було в ньому те, чого не було раніше, — врівноваженість.

Дункан перевів погляд на Люціллу.

— Думаєш, що провалиш своє завдання?

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Ти й досі мужчина.

І подумала: «Так, у цьому юному тілі мусять пропливати гарячі соки, що спонукають до продовження роду. Справді, гормональні пальники неушкоджені та вразливі на збудження». Однак його постава в цю мить, те, як він на неї дивився, змусили її перевести свідомість на новий, енергозатратніший рівень.

— Що зробили з тобою тлейлаксу? — зажадала вона.

Дункан відповів із легковажністю, якої насправді не відчував.

— О Велика Імпринтерко, якби я знав, то сказав би тобі.

— Думаєш, ми в ігри