Єретики Дюни - Френк Херберт

Одраде відчула, що її серцебиття прискорилося. Чи коритиметься той «великий» Шіані, попри присутність двох її супутників?

«Це самогубче божевілля!»

Та це слід було зробити: розпорядження Тарази.

Одраде глянула на огороджений склад прянощів біля них. Місце здавалося дивно знайомим. Більше ніж дежавю. Внутрішня впевненість, передана їй Іншими Пам’ятями, сповіщала, що це місце майже не змінилося від древніх часів. Конструкція баків для прянощів на цьому дворищі була такою ж старою, як Ракіс: овальні контейнери на високих ніжках, металево-пласкляні комахи чекають на ногах-ходулях, щоб кинутися на здобич. Вона здогадувалася, що це підсвідоме послання первісних проєктантів: меланж — це і благо, і отрута.

Під баками розкинулося піщане пустище, де не сміла виткнутися жодна рослина. Лише глинобитні будівлі, амебоподібний виступ Дар-ес-Балята, що майже сягав краю каната. Довго приховувана не-куля Тирана дала життя релігійній спільноті, яка прикривала більшу частину своєї діяльності за безвіконними стінами та під землею.

«Таємна робота наших несвідомих прагнень!»

Шіана заговорила знову:

— Туек змінився.

Одраде побачила, що Ваффова голова різко шарпнулася вгору. Він почув. Чи можемо ми приховати щось від посланниці Пророка?

«Надто багато людей уже знає, що під личиною Туека чаїться лицепляс», — подумала Одраде. Священнича кліка, звичайно, вірила, що наставила на тлейлаксу досить сітей, аби піймати не лише Бене Тлейлакс, а й Сестринство.

Одраде відчула гризький запах хімікатів, які використовували для знищення диких рослин на дворищі складу прянощів. Ці запахи повернули її до дійсності. Не сміла давати собі волю, пускаючись у ментальні мандри! Сестринство легко могло потрапити у власну пастку.

Шіана спотикнулася і тихо скрикнула, більше від роздратування, ніж від болю. Вафф різко повернув голову і глянув на Шіану, тоді знову перевів увагу на дорогу. Побачив, що дитина просто спіткнулася на нерівній поверхні дороги. Навіяний пісок приховував місця розколин.

Але ельфійська гребля перед ними здавалася непошкодженою. Не настільки міцною, щоб витримати одного з потомків Пророка, та цілком достатньою, аби благальник міг перейти нею до пустелі.

Вафф думав про себе переважно як про благальника.

«Приходжу як жебрак до землі Твого Посланця, Господи».

Він мав підозри щодо Одраде. Превелебна Мати привела його сюди, аби вичерпати його знання, перш ніж убити. Та з Божою поміччю він ще може її здивувати. Знав, що його тіло невразливе на Іксіанський Зонд, хоч вона, вочевидь, не мала при собі такого громіздкого знаряддя. Проте Ваффа заспокоїло не це, а сила власної волі та віра в Боже милосердя.

«Що, як рука, яку вони нам простягли, простягнута щиро?»

Це теж було б діянням Бога.

Союз із Бене Ґессерит, надійний контроль над Ракісом — яка ж це мрія! Нарешті запанує Шаріат, а бене-ґессеритки стануть його місіонерками.

Коли Шіана знову втратила рівновагу і ще раз тихо й жалібно скрикнула, Одраде сказала:

— Годі скаржитися, дитино!

Одраде побачила, що Ваффові плечі напружилися. Йому не подобалося, що «Благословенній» так суворо наказують. Цей малий чоловічок мав внутрішній стрижень. Одраде розпізнала в ньому силу фанатизму. Навіть якщо черв прийде його вбити, Вафф не тікатиме. Віра в Божу волю поведе його просто до смерті, якщо тільки він не втратить своєї релігійної певності.

Одраде придушила усмішку. Могла простежити процес його мислення. «Бог невдовзі виявить Свою Ціль».

Але Вафф думав про свої клітини, що повільно ростуть у Бандалонгу. Хай там що станеться, його клітини вціліють для Бене Тлейлакс… і для Бога — серійний Вафф завжди служить Великій Вірі.

— Знаєш, я відчуваю запах Шайтана, — промовила Шіана.

— Просто зараз? — Одраде глянула на греблю перед ними. Вафф був уже за кілька кроків від її аркоподібної поверхні.

— Ні, коли він наближається, — відповіла Шіана.

— Звичайно, відчуваєш, дитино. Кожен це відчуває.

— Я відчуваю його запах здалеку.

Одраде глибоко втягла повітря, відділяючи запахи від усюдисущого тла — паленого кременю: легенький аромат меланжу… озон… щось виразно терпке. Кивнула Шіані, щоб та першою вийшла на греблю, де можна було йти лише поодинці. Вафф далі тримався на двадцять кроків попереду. Гребля опускалася в пустелю метрів за шістдесят від них.

«За першої ж нагоди спробую пісок на смак, — подумала Одраде. — Це мені багато розповість».

Переходячи по греблі рів із водою, глянула на південний захід — там на небокраї виднівся невисокий бар’єр. Зненацька вона зіткнулася з нездоланною Іншою Пам’яттю. У ній не було гостроти справжнього видіння, але Одраде розпізнала її — мішанину образів із найглибших внутрішніх джерел.

«Прокляття! — подумала вона. — Не зараз!»

Годі було втекти. Такі вторгнення мали свою мету: це було неуникною вимогою, зверненою до її свідомості.

Пересторога!

Примруживши очі, глянула на небокрай, дозволивши Іншій Пам’яті вийти на передній план: дуже давно, високий бар’єр там удалині… люди, що рухаються по його верхівці. У цій віддаленій пам’яті був ельфійський міст, нематеріальний і прекрасний. Сполучав одну частину цього зниклого бар’єра з другою, а вона, і не бачивши, знала, що під цим давно зниклим мостом протікає річка. Річка Айдаго! Ось на цьому накладеному образі розпочався рух: якісь об’єкти падають із мосту. Були надто далеко, щоб їх розгледіти, але зараз вона мала потрібні мітки й могла поєднати їх із проєктованим образом. З почуттям жаху та піднесення Одраде розпізнала цю сцену.

Ельфійський міст розвалився! Впав у річку.

Побачене у видінні руйнування не було випадком. Це було класичне насилля, закарбоване в численних спогадах, які перейшли до неї в мить Агонії прянощів. Одраде могла класифікувати тонко узгоджені компоненти цього образу: тисячі її предків бачили цю сцену в мисленій реконструкції. Не справж­ня візуальна пам’ять, а набір точних звітів.

Саме там це і сталося!

Одраде зупинилася і дозволила проєкціям образу дістатися її свідомості. Пересторога! Розпізнано щось небезпечне. Вона не намагалася докопатися до сенсу цієї перестороги. Знала, що, якби це зробила, попередження розділилося б на окремі частини, кожна з яких могла виявитися значущою, але первісна певність зникла б.

Це все було зафіксовано в Атрідівській історії. Лето ІІ, Тиран, звалився з цього ельфійського мосту, розпавшись на частини. Великий черв Ракіса, сам Бог-Імператор упав із цього мосту під час своєї передвесільної подорожі.

Тут! Саме тут, у річці Айдаго, під знищеним мостом Тиран поринув у агонію. Саме тут відбулося перевтілення і постав Розділений Бог — тут усе почалося.

Навіщо ця пересторога?

Міст і річка зникли з цієї землі. Висока стіна, що оббігала пустельний край Тирана, Сар’єр, під впливом ерозії стерлася, стала пунктирною лінією на розпеченому обрії.

Якби зараз з’явився якийсь черв із зануреною у вічний сон перлиною пам’яті Тирана всередині, чи була б ця пам’ять небезпечною? Саме це доводили Таразині опоненти в Сестринстві.

Він прокинеться!

Тараза та її радники заперечували таку можливість.

А все ж цей сигнал з Інших Пам’ятей Одраде не можна було відкидати.

— Превелебна Мати, чого ми зупинилися?

Одраде відчула, як її свідомість повертається до теперішньої дійсності, що вимагає її уваги. Там, у застережному видінні починався нескінченний сон Тирана, але втручалися й інші візії. Шіана стояла перед нею зі здивованим