Єретики Дюни - Френк Херберт

— Досі я ніколи не тренував гхол.

Гхола. Це слово зависло між ними, зависло в кухонних запахах, яких фільтри кулі не усунули з повітря. Гхола! Приправлене гострим запахом прянощів, що струменів із порожньої Дунканової чашки.

Дункан нахилився вперед, не кажучи ні слова, з нетерплячим виразом обличчя. Теґові спало на думку спостереження Люцілли: «він знає, як використовувати мовчання».

Коли стало очевидним, що Теґ не розвине цього простого твердження, Дункан розчаровано відхилився назад. Лівий куточок його губ опустився — похмурий болісний вираз. Усе змушувало його зосередитися внутрішньо, як і варто було.

— Ти спустився сюди не для того, щоб побути наодинці, — промовив Теґ. — Ти прийшов сюди, щоб сховатися. Ховаєшся й далі, думаючи, що ніхто тебе не знайде.

Дункан затулив рот долонею. Це був сигнальний жест, якого чекав Теґ. Інструкції на цю мить були ясними. «Гхола хоче пробудити первісну пам’ять і вкрай цього боїться. Це найбільший бар’єр, який ти мусиш проламати».

— Прибери руку від рота! — наказав Теґ.

Дункан опустив руку, наче обпікшись. Дивився на Теґа, ніби піймана в пастку тварина.

«Кажи правду, — перестерігали Теґові інструкції. — У цю мить усі чуття палатимуть, і гхола загляне тобі в серце».

— Хочу, щоб ти знав, — сказав Теґ, — те, що наказало мені зробити з тобою Сестринство, викликає у мене огиду.

Дункан, здавалося, замкнувся в собі.

— Що вам наказали зробити зі мною?

— Вміння, які мені наказали передати, містять прогалини.

— П-прогалини?

— У певній частині цього всебічного вишколу, інтелектуальній частині. З цього погляду ти дійшов до рівня командира полку.

— Вище, ніж Патрін?

— Чого б тобі бути вищим за Патріна?

— Він же був вашим товаришем?

— Так.

— Ви сказали, що він ніколи не займав позицій, вищих за командира чоти!

— Патрін був цілком здатним узяти під командування всю багатопланетну армію. Він був чародієм тактики, я часто користався його мудрістю.

— Але ж ви казали, що він ніколи…

— То був його вибір. Низький ранг давав йому змогу не виділятися з людського загалу, ми обидва часто до цього вдавалися.

— Командир полку? — Голос Дункана був ледь гучнішим за шепіт. Він втупився у поверхню столу.

— Ти маєш інтелектуальне поняття про цю функцію, дещо безладне, але з досвідом це зазвичай згладжується. Твої вміння зі зброєю якнайкращі для твого віку.

Усе ще не дивлячись на Теґа, Дункан спитав:

— Якого мого віку… сер?

Точнісінько так, як попереджали інструкції: «Гхола танцюватиме довкола центральної теми: “Який мій вік?” Скільки років гхолі».

Холодним докірливим тоном Теґ сказав:

— Якщо хочеш знати свій гхолівський вік, чому не спитаєш прямо?

— Я… який мій вік, сер?

У молодому голосі було стільки муки, що Теґ відчув сльози в куточках очей. Про це його теж попереджали: «Не виявляй надміру співчуття!» Він приховав цей наплив, прокашлюючись. Сказав:

— На це питання можеш відповісти лише ти сам.

Інструкції були однозначними: «Зверни все це на нього самого! Підтримуй його у стані самозосередження! Емоційний біль так само важливий для цього процесу, як і фізичний».

Глибоке зітхання струснуло Дунканом. Він міцно заплющив очі. Коли тільки Теґ сів за стіл, Дункан подумав: «Настала ця мить? Це зараз?» Але звинувачення в тоні Теґа, ці словесні атаки були геть несподіваними. А тепер голос Теґа звучав так, наче він ставиться до Дункана протекційно.

«Він ставиться до мене протекційно!»

Усередині Дункана наростав цинічний гнів. Невже Теґ вважає його дурником, якого можна обманути найпоширенішими командирськими штучками? Самим тоном голосу та поведінкою можна підпорядкувати собі волю іншої особи. Та Дункан відчув у цій протекційності ще щось: стрижень із пласталі, який годі зламати. Цілісність… мета. А ще Дункан помітив ті Теґові сльози і як він намагався їх приховати.

Розплющивши очі і прямо дивлячись на Теґа, Дункан сказав:

— Не хочу бути зухвалим, невдячним чи грубим, сер. Але я більше не можу обходитися без відповіді.

Теґові інструкції були ясними: «Ти знатимеш, коли гхола сягне кульмінаційної точки розпачу. Жоден гхола не намагатиметься це приховати. Це невід’ємна риса їхньої психіки. Розпізнаєш цю мить із його голосу та пози».

Дункан майже сягнув критичної точки. Зараз від Теґа вимагалося мовчання. Слід змусити Дункана ставити власні питання і обирати власний курс.

— Ви знаєте, що колись я думав про вбивство Шванг’ю, — промовив Дункан.

Теґ розкрив було рота й відразу закрив, не видавши й звуку. Мовчання! Але хлопець був серйозним!

— Я її боявся, — продовжив Дункан. — А я не люблю боятися. — Він опустив погляд. — Як колись ви мені сказали, ми ненавидимо лише те, що для нас справді небезпечне.

«Він підходитиме до цього й відступатиме, підходитиме й відступатиме. Почекай, доки він не шубовсне в це з го­ловою».

— Вас я не ненавиджу, — сказав Дункан, знову глянувши на Теґа. — Мені не сподобалося, коли ви назвали мене гхолою просто в обличчя. Та Люцілла має рацію: ніколи не варто ображатися на правду, навіть якщо вона болісна.

Теґ провів рукою по губах. Його переповнювало прагнення заговорити, та ще не настала мить занурення.

— Вас не дивує, що я обмірковував убивство Шванг’ю? — спитав Дункан.

Теґ тримався незворушно. Навіть порух головою міг бути сприйнятий за відповідь.

— Я думав підсипати їй щось до напою, — вів далі Дункан. — Та це шлях боягуза, а я не боягуз. Хай там хто я, але не боягуз.

Теґ зберігав цілковите мовчання.

— Думаю, вам насправді не байдуже, що зі мною станеться, башаре, — сказав Дункан. — Та ви маєте рацію: ми ніколи не будемо товаришами. Я перевершу вас, якщо виживу. Тоді… буде надто пізно, щоб ми стали товаришами. Ви казали правду.

Теґ не зумів стримати зітхання, що прийшло до нього з ментатським усвідомленням: годі не помітити ознак сили цього гхоли. Зовсім недавно, можливо, саме в цій ніші, просто зараз юнак перестав бути юнаком, ставши мужчиною. Усвідомлення цього засмутило Теґа. Усе відбулося так швидко! Не було жодного нормального дорослішання між цими стадіями.

— Люцілла насправді не так дбає про те, що зі мною станеться, як ви, — говорив Дункан. — Вона просто виконує накази тієї Матері Настоятельки Тарази.

«Ще ні!» — перестеріг сам себе Теґ. Зволожив губи, провів­ши по них кінчиком язика.

— Ви заважали наказам Люцілли, — сказав Дункан. — А що вона мала зі мною зробити?

Мить настала.

— Як ти думаєш, що вона мала з тобою зробити? — запитав Теґ.

— Я не знаю!

— Справжній Дункан Айдаго знав би.

— Ви знаєте! Чого не хочете сказати?

— Я маю лише повернути тобі первісну пам’ять.

— То зробіть це!

— Тільки ти сам можеш це зробити.

— Я не знаю як!

Теґ пересунувся на краєчок крісла, але не заговорив. Точка занурення? Відчував, що в розпачі Дункана чогось бракує.

— Знаєте, що я можу читати з губ, сер, — промовив Дункан. — Якось я піднявся на спостережну вежу. Побачив, як унизу розмовляють Люцілла та Шванг’ю. Шванг’ю сказала: «Не має значення, що він такий молодий! Ти дістала накази».

Знову повернувшись до