Єретики Дюни - Френк Херберт

Коли він зупинився, Одраде усвідомила, що всередині черва гуде, як у глибині печі. Не зводила погляду з відблисків мерехтливого жовтогарячого полум’я в цьому створінні. Це була печера таємничого вогню.

Шіана припинила танець. Стиснула кулаки, опустила руки по боках і глянула на монстра, якого покликала.

Одраде глибоко й розмірено дихала, контролюючи кожен рух як Превелебна Мати, що збирає всі свої сили. Якщо це кінець, то що ж — вона виконала Таразин наказ. Нехай Мати Настоятелька довідається все, що їй потрібно, від спостерігачів там, угорі.

— Вітаю, Шайтане, — сказала Шіана. — Я привела з собою Превелебну Матір і чоловіка-тлейлаксу.

Вафф опустився навколішки й уклонився.

Одраде прослизнула повз нього і стала поруч із Шіаною.

Шіана глибоко дихала. Її обличчя покрилося рум’янцем.

Одраде відчула, як цокають їхні перенапружені дистикости. Гаряче, насичене корицею повітря довкола них було повне звуків цієї зустрічі, а домінували над ними всіма бурмотіння полум’я всередині непорушного черва.

Вафф підійшов до Одраде і втупився у черва, мов у трансі.

— Я тут, — прошепотів він.

Одраде подумки його вилаяла. Кожен безпричинний шум міг притягти до них цю бестію. Хоча вона знала, що думає Вафф: жоден інший тлейлаксу ніколи не стояв так близько до потомка його Пророка. Навіть ракіанські священники ніколи не робили цього!

Раптово Шіана зробила правицею жест, показавши вниз.

— Схилися перед нами, Шайтане! — наказала вона.

Черв опускав роззявлену пащу, аж доки внутрішня піч заповнила скельну ущелину перед ними.

Голосом, ледь гучнішим за шепіт, Шіана промовила:

— Бачиш, Мати, як Шайтан слухається мене?

Одраде відчувала панування Шіани над червом, пульсування прихованої мови, спільної для дитини та страховиська. Це було несамовито.

Здійнявши голос у зухвалій гордині, Шіана сказала:

— Я попрошу Шайтана дозволити нам проїхатися на ньому!

Вона видряпалася на схил дюни, стала поруч із червом. Велика паща негайно здійнялася, наслідуючи її рухи.

— Не рухайся! — гукнула Шіана.

Черв зупинився.

«Вона не словами йому наказала, — подумала Одраде. — Це щось інше… щось інше…»

— Мати, іди зі мною, — покликала Шіана.

Підштовхуючи Ваффа вперед, Одраде послухалася. Вони видряпалися на піщаний схил за Шіаною. Розворушений пісок сипався вниз, до черва, що чекав, горою здіймаючись в ущелині.

Звужений до кінця хвіст черва викручувався вздовж хребта дюни перед ними. Рухаючись піщаним схилом, Шіана повела їх до самого кінця хвоста. Там ухопилася за передній край кільця, що виступало на рубчастій поверхні, і видерлася на свого пустельного звіра.

Одраде та Вафф повільніше пішли за нею. Тепла поверхня черва здавалася Одраде неорганічною, наче це був якийсь іксіанський артефакт.

Шіана просунулася вперед уздовж спини й сіла навпочіпки відразу ж за пащею, де випиналися особливо товсті та широкі кільця.

— Отак, — промовила вона. Схилилася вперед і вхопилася за передній край кільця, легко його припіднявши, аби відкрився рожевий м’якуш унизу.

Вафф негайно послухався, але Одраде рухалася з більшою обережністю, нагромаджуючи враження. Поверхня кільця була тверда, як пластбетон, і покрита дрібними інкрустаціями. Пальці Одраде досліджували м’якуш під краєм кільця. Він слабко пульсував. Поверхня довкола них здіймалася і опадала в майже непомітному ритмі. За кожним порухом Одраде чула тихе скреготіння.

Шіана штовхнула ногою поверхню черва позаду себе.

— Шайтане, рушай! — наказала вона.

Черв не відповів.

— Прошу, Шайтане, — заблагала Шіана.

Одраде почула розпач у голосі Шіани. Дитина так довіряла своєму Шайтанові, та Одраде знала, що дівчинці дозволено було проїхатися лише першого разу. Одраде знала цю історію повністю, від прагнення смерті до сум’яття серед священників, але жодна подробиця не могла підказати, що станеться далі.

Зненацька черв рушив. Різко піднявся, повернув ліворуч, тісною дугою виповз із скельної ущелини, тоді попрямував геть від Дар-ес-Балята, у відкриту пустелю.

— Ми їдемо з Богом! — гукнув Вафф.

Звук його голосу шокував Одраде. Яка дикість! Вона відчула силу його віри. Згори долинало лопотіння крил орнітоптерів, що летіли за ними слідом. Одраде обвівав вітер цього переходу, повний озону та запаху розжареної печі, викликаний тертям гігантського страховища об пісок.

Одраде через плече озирнулася і глянула вгору, на ’топтери. Подумала, як легко було б ворогам звільнити цю планету від клопіткої дитини, так само клопіткої Превелебної Матері та погорджуваного тлейлаксу — досить однієї миті насилля у відкритій пустелі. Вона знала, що священнича кліка може зважитися на це, сподіваючись, що спостерігачі Одраде прибудуть надто пізно, щоб цьому запобігти.

Чи стримають їхню цікавість і страх?

Одраде зізнавалася, що їй і самій дуже цікаво.

«Куди він нас везе?»

Безперечно, не до Кіна. Одраде здійняла голову й зиркнула вперед, понад головою Шіани. На обрії, точнісінько перед ними, лежало те легендарне місце, заглибина між поваленими скелями, куди Тиран упав зі свого ельфійського мосту.

Про це місце перестерігали Інші Пам’яті.

Від раптового відкриття думки Одраде завмерли. Вона зрозуміла пересторогу. Тиран помер у місці, яке вибрав сам. Численні смерті зоставили тут свій відбиток, але його загибель найграндіозніша. Тиран навмисне проклав так шлях своєї передвесільної подорожі. Шіана не наказувала червові повзти саме сюди. Він рухався цим шляхом із власної волі. Магніт нескінченного сну Тирана притягнув його назад, до місця, де цей сон розпочався.

***

Був собі сухоземець, якого спитали, що важливіше — літротара води чи цілий басейн її? Сухоземець задумався на мить, а тоді відповів: «Літротара важливіша. Ніхто не може самотньо володіти басейном. А літротару можна сховати під плащ і втекти з нею. Ніхто не знатиме».

Жарти Древньої Дюни, Архіви Бене Ґессерит

Заняття у тренувальній залі не-кулі затяглося. Дункан, вправляючись у рухомій клітці, затявся, що тренування триватиме, доки його нове тіло не засвоїть сімох центральних наборів бойових реакцій на атаку з восьми позицій. Його зелений комбінезон потемнів від поту. Цей один урок зайняв два­дцять днів!

Теґ знав древню традицію, яку оживив тут Дункан, але під іншими назвами та в іншій послідовності. Не минуло й п’яти днів тренування, як Теґ засумнівався у вищості сучасної методики. Тепер був переконаний, що Дункан творить щось цілковито нове, перемішуючи старі вміння із завченими у Твердині.

Теґ сидів біля своєї контрольної консолі — водночас і як спостерігач, і як учасник. Консолі, що під час цього тренування керували небезпечними тіньовими силами, вимагали від Теґа ментального регулювання, та зараз вони здавалися йому знайомими, він вів атаку легко й часто з натхненням.

Люцілла, повільно закипаючи, час від часу заглядала до зали. Стежила, тоді мовчки виходила. Теґ не знав, що Дункан робить із імпринтеркою, але відчував, як пробуджений гхола грається зі своєю спокусницею, затягуючи гру. Здогадувався, що вона не дозволить довго цьому тривати, та це не входило до його сфери обов’язків. Дункан не був уже «надто молодим» для імпринтерки. В юному тілі приховувався зрілий чоловічий розум, що мав досить досвіду