Єретики Дюни - Френк Херберт
— Мій траур і скорбота тих, кого я візьму з собою, будуть драматичними і правдоподібними.
— Правдоподібність не обов’язково переконає пильного спостерігача.
— Не довіряєш моїй вірності та вірності людей, яких я візьму з собою?
Тараза стисла губи, задумавшись. Нагадала собі, що незламна вірність — це те, що вони навчилися удосконалювати, взявши за взірець Атрідів. Як створити людей, що відзначаються найвищою відданістю. Бурзмалі та Теґ були добрими прикладами.
— Це може спрацювати, — погодилася Тараза. Замислено дивилася на Бурзмалі. Улюблений учень Теґа може мати рацію!
— То я піду, — сказав Бурзмалі і обернувся до виходу.
— Хвилину, — зупинила його Тараза.
Бурзмалі повернувся.
— Введіть собі якомога більше шеру, геть усі. Якщо ж вас полонять лицепляси — ці нові! — мусите спалити собі голови чи розтрощити їх на друзки. Вдайтеся до необхідних заходів обережності.
Раптово протвережений вираз обличчя Бурзмалі заспокоїв Таразу. Якусь мить він собою гордився. Краще придушити цю гординю. Він не повинен бути легковажним.
***
Ми здавна знаємо, що наш вибір — як свідомий, так і несвідомий — може впливати на об’єкти нашого чуттєвого досвіду. Це доведений факт, який не вимагає, аби ми вірили у якусь внутрішню силу, що сягає поза нас і торкається Всесвіту. Я маю на увазі прагматичний зв’язок між вірою і тим, що ми ідентифікуємо як «дійсне». Усі наші судження несуть у собі вагомий тягар вірувань предків, а ми, Бене Ґессерит, вразливіші до них, ніж людський загал. Недостатньо усвідомлювати і остерігатися його. Нашу увагу завжди мусять привертати альтернативні інтерпретації.
Мати Настоятелька Тараза: Суперечки в Раді
— Бог нас тут розсудить, — зловтішався Вафф.
Робив це у найнесподіваніші моменти їхньої довгої подорожі через пустелю. Шіана нібито й не помічала цього, та для Одраде голос і коментарі Ваффа вже почали здаватися обтяжливими. Ракіанське сонце пересунулося далеко на захід, але черв, що ніс їх через древній Сар’єр до залишків захисної стіни Тирана, не виявляв ознак утоми.
«Чому саме туди?» — міркувала Одраде.
Жодна відповідь не здавалася задовільною. Проте фанатизм Ваффа та небезпека, що знову могла загрожувати з його боку, вимагали негайної реакції. Вона вдалася до афоризму з кантики Шаріату, бо знала, що Вафф покладається на подібні фрази.
— Хай судить нас Бог, а не люди.
Вафф скривився, почувши в її голосі глузливу нотку. Глянув на небокрай попереду, тоді вгору на ’топтери, що постійно їх супроводжували.
— Люди мусять виконувати Божу роботу, — пробурмотів він.
Одраде не відповіла. Вафф поринув у сумніви і тепер питав себе, чи справді ці відьми з Бене Ґессерит поділяють Велику Віру?
Її свідомість повернулася до нез’ясованих питань, Одраде подумки перебирала все, що знала про червів Ракіса. Власні спогади та Інші Пам’яті зіткали несамовитий монтаж. Перед її внутрішнім зором постали фримени у своїх накидках, на черві ще більшому, ніж цей, кожен вершник схилявся, спираючись на довгу палицю з гаком при кінці. Цей гак вбився між кільця черва, як зараз вона, тримаючись руками. Відчула вітер на щоках, край накидки, що бився їй об ноги. Ця поїздка злилася з іншими, поєднавшись у довгий знайомий ряд.
Багато часу минуло, відколи Атріди так їздили.
Може, розгадка місця їхнього призначення зосталася у Дар-ес-Баляті? Як це могло статися? Та було так гаряче, а її заполонили думки про те, що може статися під час цієї вилазки до пустелі. Їй забракло пильності, могла чогось і не помітити.
Як усі спільноти Ракіса, Дар-ес-Балят з початком полуденної спеки відступав від своїх країв, стискаючись усередину. Одраде згадала, як муляв їй новий дистикост, коли вона чекала в тіні будівель поблизу західної межі Дар-ес-Балята. Чекала, доки окремі ескорти не приведуть Шіану та Ваффа з безпечних домів, де вона їх розмістила.
Якою спокусливою мішенню була вона тоді. Та Сестрам потрібна була певність у слухняності Ракіса. Охорона Бене Ґессерит навмисне затрималася.
— Шайтан любить спеку, — промовила Шіана.
Ракіанці ховалися від спеки, але саме тоді з’являлися черви. Чи було це значущим фактом, поясненням причини, чого цей черв ніс їх у певному напрямку?
«Мій розум стрибає туди-сюди, наче дитячий м’ячик!»
Яке значення того, що ракіанці ховаються від сонця, тимчасом як малий тлейлаксу, Превелебна Мати та юна дикунка перетинають пустелю на спині черва? Такою була древня схема життя на Ракісі. У цьому немає нічого дивного. Хоча стародавні фримени були переважно нічними істотами. Їхні сучасні потомки більше покладалися на тінь, що захищала від найпекучіших сонячних променів.
У якій безпеці почуваються священники за своїми захисними канавами!
Кожен мешканець ракіанського міського осередку знав, що його поселення оббігає довкола канат, вода тече в затіненій темряві, струмки скеровані так, щоб живити вузькі канали, а водні випари потрапляють у вітряні пастки й використовуються знову.
«Нас захищають наші молитви», — казали вони, та добре знали, що насправді їх захищає.
«Його свята присутність, видима в пустелі».
Святий Черв.
Розділений Бог.
Одраде глянула вниз, на червові кільця попереду себе. А ось і він!
Подумала про священників серед спостерігачів у ’топтерах угорі. Як вони любили шпигувати за іншими! Відчувала, що за нею підглядають у Дар-ес-Баляті, коли вона чекала прибуття Шіани та Ваффа. Очі за високими ґратами прихованих балконів. Очі, що заглядали крізь щілини у товстих стінах. Очі, що ховалися за дзеркальним пласклом чи зазирали із затінку.
Одраде змушувала себе не зважати на небезпеки, відзначаючи перебіг часу за рухом тіні на стіні над нею: найпевніший годинник у цьому краю, де мало хто тримається іншого часу, крім сонячного.
Наростала напруга, посилена необхідністю зберігати зовнішній спокій. Нападуть? Посміють, знаючи, що вона подбала про власні застережні засоби? Наскільки розлютилися священники, коли їх змусили з’єднатися з тлейлаксу в цьому таємному тріумвіраті? Її радницям — Превелебним Матерям із Твердині — не подобалося, що вона наражалася на небезпеку, зробивши з себе приманку для священників.
«Нехай одна із нас буде приманкою!»
Одраде була твердою, як діамант: «Вони б не повірили. Підозра змусила б їх триматися осторонь. Крім того, вони, напевне, пришлють Альбертуса».
Тож Одраде чекала на дворищі Дар-ес-Балята, схованому в глибоких зеленкуватих тінях, дивлячись угору, на сонячну лінію на шестиповерховій висоті. Кожен поверх оббігали мереживні балюстради балконів, за ними ховалися рослини: зеленолисті, з яскраво-червоними, оранжевими й синіми квітами, а над усім цим — прямокутник сріблястого неба.
І приховані очі.
Якийсь рух праворуч від неї, біля широких дверей, що виходили на вулицю! Самотня постать у священничих барвах — золотій, пурпуровій та білій — вийшла на дворище. Одраде придивлялася до прибульця, шукаючи ознак того, чи не вдалося тлейлаксу розширити свій вплив, впровадивши між священників ще одного лицепляса. Та це був чоловік, священник, якого вона розпізнала: Альбертус, старійшина Дар-ес-Балята.
«Як ми й очікували».
Альбертус ішов до неї. Проминув широкий атріум, перетинав дворище. Ступав із обережною гідністю. Чи були в його поведінці небезпечні ознаки? Дасть він знак своїм таємним убивцям?
