Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Нема? — тихо запитав Рум.

— Ні, — сумно відповів Дейв.

Вони розуміли одне одного: мова йшла про лист від Майоли.

— Які ми були тоді дурні, — кивнув Рум головою в напрямку руху «Зорі Кейз-Ола».

— Дурні й сліпі. Ми бачили в ній жінку і не бачили людини. Пам'ятаєш оту фотокартку? «Його життя — справжній подвиг!» — сказала вона тоді…

— А пам'ятаєш: «Я зіграла б таку роль»?

— Так…

Швидко сутеніло. Ось уже й погасли останні відблиски дня. Небо запнула темна ковдра, поцяткована яскравими зорями. А брати все ще стояли, задумливо дивлячись у далечінь. Рідні й близькі, вони водночас були безмежно далекі, бо їх роз'єднала надмірна схожість; по-безглуздому чужі, бо пройшла між ними жінка, яку забути несила, жінка, яка з'явилась на мить, щоб зникнути назавжди.

Коли Рум повернувся з інституту автоматики, його чекав наказ негайно прибути до Вищої Ради Праці та Оборони Союзу Комуністичних Держав.

Виклик не здивував Рума. Як пілот надстратосферної авіації, він часто діставав несподівані термінові завдання. Не здивувався він і тоді, коли начальник відділу реактивної техніки Вищої Ради, давно знайомий професор, подав йому папірець з офіційним штампом.

— Підете астронавігатором на гравітольот «Зоря надії».

Він сказав це таким звичайним тоном, що Рум цілком машинально відповів:

— Єсть! — і раптом закліпав очима. — Даруйте, професоре. Як ви сказали? Гравітольот?

Той лукаво посміхнувся.

— Погодьтеся, що точніша назва — мезонно-гравітонний резонатор скерованої дії — надто кострубата.

Рум збентежено поклав на стіл щойно одержане призначення.

— Я на гравітольотах не літав…

— А хто на них літав, мій друже? — професор розкрив папку і дістав звідти аркуш цупкого паперу.

Це була фотографія велетенської, якщо судити з розмірів довколишніх предметів, споруди, схожої на диск. Понад її краєм, немов пружок на тарілці, тягся ряд ілюмінаторів. У центрі диск потовщувався, перетворювався на кільце сферичних башточок, які правили за основу численним антенам короткохвильових випромінювачів.

— Грандіозно!.. — прошепотів Рум. — Я думав, що «Зоря надії» не більша за трансконтинентальну ракету, а це… Та це ж не гравітольот, а справжній штучний супутник!

— Тому його й назвали «Зоря надії», — серйозно сказав професор. — А втім, для розмов немає часу. Краще давайте поговоримо ось про що: під час останнього випробування на «Зорі надії» вибухнув один з резонаторів. Екіпаж зазнав великих втрат. Резерву підготовлених навігаторів не вистачало, щоб поповнити екіпаж. Тільки через це ми й викликали вас. Хочу попередити — завдання небезпечне. Гравітольот стартує менш як за добу, а вам ще треба хоч сяк-так ознайомитися з ним. Якщо у вас є бодай крихітний сумнів, відмовляйтеся зразу.

— Я полечу, професоре! — тихо сказав Рум.

— Ну, тоді щасти вам! — професор міцно потис йому руку. — Пильнуйте, Руме! Читали повідомлення про Нараду «наймудріших»? «Зоря надії» стане Кейз-Олові кісткою поперек горла. Не виключена можливість, що проти нас будуть влаштовуватись всілякі провокації, аж до спроб знищити гравітольот. Його автомати захисту працюють надійно, але й од вашої пильності залежатиме дуже багато.

— Я це розумію, професоре!

— Вилітайте негайно.

До озера Миру, велетенської штучної водойми посеред Скелястого пасма, ракетоплан Ради Праці та Оборони переніс Рума за одну годину.

Не затримуючись ні на мить, Рум помчав з аеродрому до озера. Він здав свої документи комендантові об'єкта, одержав перепустку і разом з кількома новими колегами вийшов на пристань.

«Зоря надії» зблизька справляла ще величніше враження. Катери, які сновигали навколо неї, здавались мало не горіховими шкаралупками, а люди біля апаратури на зовнішній поверхні — крихітними комахами.

— Неймовірно! — щиро захоплювався Рум. — Невже ця велетенська брила металу здатна піднятись у повітря?!

— А певно ж! — посміхнувся у відповідь його сусіда. — Стривайте, здається, починають готуватись до пробного підйому.

Справді, люди на поверхні гравітольота заметушились і одне по одному зникли в отворах. В усі боки приснули катери, почали відпливати геть підйомні крани.

Дверцята люків зачинились. На спокійній поверхні озера Миру, виблискуючи в ранкових променях Обох Сонць, лежав ідеально відшліфований диск. Він був органічним для цього пейзажу, де так чудово поєднувалась дика незайманість похмурих стрімких скель з довершеною красою прозорих суцільноскляних стін велетенських заводів, що тяглися понад берегом озера. На дзеркальній гладіні кольору щирого золота гравітольот був мов срібна головка величезної заклепки, яку, здавалося, не зрушити з місця.

Та ось пролунав сигнал сирени, і відразу ж по тому «заклепка» почала повільно підійматись.

Все вище зводився диск. У якусь невловну мить металевий велетень, справжній літаючий острів, опинився в повітрі і повис нерухомо. Він тільки ледь-ледь погойдувався — чи тому, що подимав вітрець, чи тому, що не зовсім злагоджено працювали гравітонні резонатори.

Якби гравітольот зараз опирався на полум'я ракетних вибухів, якби під ним вирувала розбурхана струменями розжарених газів вода, а навколо все двигтіло від оглушливого гуркоту — все здавалося б природним. Але ж тут було зовсім інше. Порушувався логічний зв'язок між явищами: велетенський розмір та, напевно, й вага тіла не відповідали легкості й безшумності його руху. Це було щось незбагненне, дивовижне.

Людина ще до свого народження потрапляє в кайдани всесвітнього тяжіння і не виривається з них навіть після смерті. Оцю найупертішу, найконсервативнішу силу досі можна було тільки компенсувати відцентровою силою обертання штучних супутників навколо планети або обдурити повною покорою: скоритись їй і позбутись ваги на короткий час вільного падіння. Але щоб так за своєю волею і бажанням зробити тіло чи зовсім невагомим, чи надзвичайно важким — це вже було над сподівання, перевищувало нандерзновеннішу фантастику.