Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Неймовірно… — промовив Рум.

З трепетом ступив він незабаром на борт «Зорі надії».

Гравітольотові не випадково надали форми диска: в його центрі містились резонатори, що підіймали споруду; їх захищала товстелезна стіна з кільканадцяти шарів бетону, свинцю та спеціальних високотемпературних сплавів. Перемога над силою тяжіння давалась нелегко. Щоб вигнати — і не пускати назад — всюдисущі гравітони з будь-якого тіла, треба створити від'ємне речовинне поле надзвичайної потужності. Тільки завдяки тому, що у резонаторах не вгавало шаленство безперервного ядерного розпаду, металевий гравітольот «Зоря надії» міг подолати силу тяжіння планети.

Майже півдоби Рум просидів, не підводячи голови, над інструкціями та кресленнями, і тільки перед стартом перший пілот з грубуватою ніжністю поляскав його по плечу:

— Перед смертю не надихаєшся! Кидай, та ходімо ще раз подивимося на рідну планету. Хто знає, коли ми повернемось…

Довгим спіральним коридором вони вийшли до центральної рубки — невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями.

Приготування до старту закінчено. Про всяк випадок увесь «москітний флот» відтягувався у самий кінець озера; забирались геть із своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник на вежі центральної споруди космодрому показував 29.90. Ще тисяча секунд — і прощай, Пірейє!

Заверещала сирена. Всі попрямували на свої пости.

До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий на вигляд академік, перший пілот і Рум.

— Усім приготуватись! — почулося з динаміків.

Це вже вступив у дію головний електронно-обчислювальний апарат гравітольота, його електронний мозок. Відтепер людині лишалось тільки контролювати та скеровувати дію механізмів.

— Увага, вмикаються резонатори!

Легенько завібрував металевий велетень. Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно летить угору. Це було зовсім не те почуття, яке охоплює пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувається гравітаційної взаємодії швидко. А тут воно немов проціджується крізь якесь невидиме сито, і це було дуже неприємне відчуття.

Рум поглянув ліворуч. Прив'язані до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він.

— Старт!

Вібрування посилилось. Тепер здавалось, ніби крізь усе тіло зверху до низу швидко летіли незліченні крихітні кульки. Вони виростали й нагрівались, перетворювались на вогненні краплинки, які з'єднувались у суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.

І раптом цей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості.

— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Хто почуває себе недобре, повинен негайно звернутись до лікаря.

Ні, Рум почувався чудово! Тільки серце билось прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.

Він одв'язався від крісла, легко підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.

Гравітольот уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.

Все вище й вище безшумно підіймалася «Зоря надії». Це нагадувало політ стратостата.

Рух «Зорі надії» був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітольот не діяло нічого. Але що вище підіймалася «Зоря надії», то розрідженішою ставала атмосфера, а отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.

— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.

Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, «Зоря надії» прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилась на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями Обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс усього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітольот вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до «Зорі Кейз-Ола» вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу «Зорі надії» на орбіту, пролунало перше зведення поста спостереження:

— Товаришу капітан, доповідаю: в напрямку «Зорі Кейз-Ола» перехоплено дивні сигнали. Це — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо сказав капітан.

Якийсь час з динаміків відеофону чулося шипіння невідомого передавача, а потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.

— Тессі, Тессі, Тессі… Тримайся, люба, тримайся, рідна! Ввімкнись ще раз! Ввімкни передавач! Я — Фредді…

Лунає в рубці керування «Зорі надії» розпачливий чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на мить, виявити радіохвилями своє місцеперебування. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, що відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце — «Зоря Кейз-Ола». За кілька тисяч миль від неї — цяточка, скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко в стороні — ще одна плямка: мабуть, ота ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко… але не в той бік, куди треба.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в