Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

Віддати цю радіостанцію Торну? Але Торн десь далеко, аж у Лос-Алайні. І ракети стартуватимуть, певно, з космодрому Ней-Льюс.

Айт на хвилину забув навіть про розмову Торна з Кейз-Олом. Та поступово його увага почала насторожуватись, пам'ять мимохіть затримувала слова, хоч свідомість їх ще не аналізувала.

— …Я не примушуватиму вас створювати засоби знищення. Очолите науково-дослідний інститут енергетики… Як і досі, я не втручатимусь у ваші справи.

— Де міститиметься той інститут? — голос Торна звучить приглушено.

Пауза. Потім лунає сухий смішок:

— В горезвісній Уранії, містер Торн!.. Сподіваюсь, ви не припускаєте, разом з комуністами, що це — атомна воєнна база Кейз-Ола?

Пауза ставала нестерпною. Її порушив усе той же Кейз-Олів смішок:

— Якщо не заперечуєте, містере Торн, то перед тим, як дати остаточну згоду, ви разом з екскурсантами оглянете Уранію. Та що з вами?

— У професора Торна погано з серцем! — холодно й різко сказав незнайомий голос. — Але він приймає ВСІ ваші пропозиції, містер Кейз-Ол! Я — Кольрідж, помічник професора Торна.

— Дуже приємно, містер Кольрідж. Запрошую вас також. А зараз на все добре. Перша ракета стартує через п'ять хвилин.

В динаміку клацнуло, і все затихло.

«Он воно що! — з холодною люттю думав Айт. — Навіть зараз, коли йдеться про життя дочки того, хто створив атомну бомбу і забезпечив Кейз-Олові нечувану могутність, він користується з нагоди і робить свій бізнес. Ціна життя людини… Яка ж йому ціна? Щоб хтось інший став убивцею мільйонів? О, містер Кейз-Ол уміє викрутити своє! Тільки ні, не викрутить!»

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… Стукає серце Тессі Торн. Воно б'ється поруч, ніби дівчина грудьми притислась до Айтової голови, така рідна, люба, хоч і не бачена досі…

— Тессі! Тессі! — гаряче шепоче Айт у мікрофон. — Це я, «син». Одгукнись хоч на мить! Тессі, я чую биття твого серця… Зараз вилітають ракети шукати тебе… Ввімкни передавач! Ввімкни передавач!

Мовчить, не озивається дівчина. І Айт відчуває те, що відчувала колись вона, благаючи «сина» подати хоч короткий сигнал.

Ще й ще повторює Айт свій виклик. Він ладен говорити безперервно, доки чутиметься оцей тривожний глухий стукіт. Але невблаганний годинник показує, що треба нести сніданок Мей.

«Мей!.. А чи не стане в пригоді вона?»

Швидше, швидше до неї! Вимкнути геть усі таємні лінії, що ведуть до покоїв «цариці краси».

Як і завжди, Мей ще в ліжку. Вона тягне манірно:

— О, Псойсе, ти сьогодні запізнився!

Але в її величезних синіх очах, що дивляться на Айта, вже немає зневаги.

— Ну, Псойсе, як спав ясновельможний?

Мей невблаганна. Хай там що, хоч які подавай знаки, але доки не виконано щоденний ритуал дбайливої нареченої Кейз-Ола, вона не дасть вимовити й слова. На щастя, цього разу можна перейти до справи.

Айт швидко розповів про випадок з Тессі, витяг з-під пахви радіостанцію і разом з навушником подав Мей:

— Її серце ще стукає…

Вона послухала з хвилину, потім повернула апарат:

— Ну, то й що?

Айт прилаштував навушник до кісточки за вухом. «Зоря Кейз-Ола» незабаром зникне за обрієм, і сигнали урвуться.

— Я викличу Торна і передам йому це, міс…

— Навіщо?

— Без цього її не знайдуть — і вона загине.

— О Псойсе, ти надто сентиментальний!.. — Мей випростала руки, позіхнула. — Загине одна, а мільйони інших житимуть!

Айт відсахнувся. Він майже з жахом поглянув на свою кохану. «Ти надто сентиментальний!» — та це ж улюблений вислів Кейз-Ола. І це не гра. Он бач, як очі її загорілись холодним металевим блиском, як рішуче зсунулись брови.

— Я не знав, що ви така жорстока, Мей! — сумно сказав він, схиливши голову. — Серце Тессі Торн стукає в мене над вухом. Я відчуваю його биття кожною клітинкою мозку. Мені аж перехоплює подих від думки, що от-от все скінчиться. А ви…

— А я… — Мей рвучко відкинула ковдру. — Ти кажеш — стукає серце Тессі Торн. А ось тут, тут… — вона схопила Айта за руку і притисла до свого теплого тіла. — Слухай! Ти чуєш? Воно — живе! Воно — стукає теж! А коли треба буде, воно перестане стукати… І я не побоюся цього.

«Вона знає, догадується… — думав він, ідучи коридором. — Її любов до Айта вмерла, а до Псойса не народилася і не народиться ніколи…»

…А над вухом у нього стукало серце Тессі: тук-тук… тук-тук… тук-тук…

Перед саморухомою кібернетичною злагодою на засніженій галявині посеред невисокого чагарника стояли два надзвичайно схожі між собою чоловіки: конструктор інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав інженер Дейв та його брат Рум — пілот надстратосферної авіації.

Брати зустрілись дві години тому, вперше за багато місяців, але, крім офіційних слів, досі не сказали один одному нічого. Здавалося, ніби ця зустріч їх не радує. Майже так воно й було насправді.

Брати були близнюками, дуже схожими один на одного. Їх часом плутали навіть родичі. І якщо в дитинстві ця дивна схожість тішила, бо вони щоразу потрапляли в комічні ситуації, то пізніше вона стала для них обтяжливою.

Кожна людина, досягнувши певного віку, прагне мати свою індивідуальність і не хоче бути чиєюсь копією. Це прагнення призвело до того, що брати, які дуже любили один одного, з мовчазної взаємної згоди вирішили розійтись у різні