Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

сам Кривоніс у її дім завітав! «Сусідки луснуть із заздрощів! Треба ж, який він! Оце чоловік так чоловік! Ставний який! От би з таким... Ой! Та про що це я, дурепа грішна, думаю!» — подумала матінка й одразу сама засоромилася своїх недоброчесних думок, які почали відвідувати її відтоді, як на її обійсті з’явилися сторонні чоловіки.

Полковник чемно привітався з Орисею, а дівчина привітно всміхнулася у відповідь. Страх її перед Кривоносом уже минув, бо Орися особисто переконалася, що не такий уже і страшний козацький отаман, як його малюють.

— Ти впевнена, дочко, що в маєтку тобі буде безпечно? — запитав Кривоніс. — Якщо не впевнена, то я ліпше заберу тебе із собою.

— Спасибі тобі, пане, але гадаю, що найкраще все-таки повернутися туди. І крім того, нам з Михайликом більше нікуди їхати. А перебуваючи з тобою, ми тільки заважатимемо. Та й недобре це.

Кривоніс покосився на Михайлика. Підліток не зніяковів, не злякався, навпаки, спокійно і без емоцій дивився на полковника.

— Отже, ти племінник Тимофія? — запитав його Кривоніс, спохмурнівши — йому стало шкода худенького та слабкого підлітка, якого батько так бездумно залишив самого в цей буремний час.

Михайлик кивнув.

— А де ж твій батько?

— Поїхав воювати з дядьком, пане полковнику, — відповів хлопчик.

— Ну що ж! Шкода тільки, що він вас самих зоставив, — сказав Кривоніс. — Я залишу з тобою, дочко, сотню своїх хлопців для охорони. Так мені спокійніше буде.

— Спасибі тобі, пане полковнику. Дай Бог тобі здоров’я й бережи тебе Пречиста Діва! — ласкаво відповіла Орися.

Кривоніс приязно їй усміхнувся і, обнявши дівчину за плечі, по-батьківськи поцілував у чоло.

— Це добре, що ти не тримаєш на мене зла, доню. А Тимофієві, коли побачу, то перекажу, що ти жива і здорова. На весілля мене не забудьте запросити! — весело напросився полковник.

— Це буде для нас великою честю, якщо ти, пане, на наше з Тимофієм весілля прийдеш, — усміхнулася Орися.

— Тебе відвезе Максим. Бережи тебе Боже, доню! — відповів Кривоніс і, низько поклонившись їй, вийшов із дому.

У дверному отворі відразу з’явилася симпатична пичка Максима: «Ну що? Їдемо!»

Орися з Михайликом попрощалися з отцем Феодосієм і його галасливим сімейством. Паніматка Степанида розридалася, прощаючись із постояльцями, соковито розцілувалася з Кшисею — шкода їй було втрачати таку подружку, чиї схильності збігалися з її власними. Але нічого не поробиш!

Орися їхала з Бара зі змішаним почуттям — їй одночасно було і страшно тут бути, і шкода оставляти місто. Невідомо, чи цілий будинок у маєтку, що буде з ними далі, але тут залишатися однаково не хотілося. Надто вже страшні спогади навіває Бар.

Розділ ХХII. 
КОЛИ В СЕЙМІ БАГАТО ЖАДІБНИХ ДУРНІВ...

Дуже маленькі люди мають

дуже велику гордість.

Вольтер

Симпатичний молодий хлопець, світловолосий та світлоокий, дорого та зі смаком вдягнений, ішов варшавською вулицею. Літнє сонце життєрадісно осяювало гарне місто, піднімало настрій перехожим, однак лише цей миловидний хлопець був похмурим та насупленим і зовсім не звертав уваги на лагідні усмішки, якими щедро обдаровували його молоденькі містянки. Це був Юрій Клесінський, старший син пана Матвія.

Дійсно, Юрія не вабили гарні дівчата — його серце давно належало тій єдиній, яка рано чи пізно з’являється в житті кожного молодого чоловіка. Тільки одна справа, коли серця закоханих належать одне одному, і зовсім інша — як дивляться на цю прихильність їхні батьки.

Щойно Юрій мав розмову з батьком своєї Габріели й дізнався, що такий зять, як він, зовсім не влаштовує поважного поляка. «Не в тому річ, що я відчуваю до тебе неприязнь. Навпаки, з усіх молодих людей, яких я знаю, ти, пане Клесінський, найдостойніший. Твій рід давній та знатний, і для мене було б честю поріднитися з тобою. Але ти дотримуєшся грецької віри, і це найбільша твоя вада. Я не можу видати дочку заміж за схизматика, — холодно вимовив пан Дашкевський, батько Габріели й ревний католик. — Тому прошу тебе відтепер не з’являтися в моєму домі й не шукати з моєю дочкою зустрічей». Юрію не залишалося нічого іншого, як відкланятися та покинути дім своєї коханої. Назавжди. І тепер він засмучений ішов вулицями Варшави, обдумуючи свою гірку долю.

Юрій служив у великого коронного канцлера[52] — князя Єжи Оссолінського[53]. Пан Матвій був не лише охочим до чужих наречених, а й вельми заповзятливим та честолюбним батьком. Своїх синів він відправив учитися до Замойської академії[54], адже чудово розумів, що гарна освіта дасть його синам добру основу для майбутньої кар’єри. А після,