Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Але ось біля намету пролунали кроки, і в нього увійшов козак. На вигляд незнайомцеві було років сорок, він був високим та ставним. Орисю вразило його обличчя — мужнє й вольове, з крупними рисами та розумним поглядом злегка примружених очей. Він мав довгі, чорні вуса й чуб, які дуже личили чоловікові, а в лівому вусі — золоту сережку. Увійшовши, козак із подивом на неї глянув. Дівчина злякалася, підскочила, зі страхом дивлячись на незнайомця.

— Добрий вечір, панно! — приязно привітався він, підійшовши ближче та з цікавістю розглядаючи її. — А хто ти й що тут робиш?

— Не підходь до мене, пане! — зі страхом пробелькотала Орися, задкуючи від козака.

Дівчина не знала, хто це й чого їй чекати від цієї людини, тому божевільними від жаху очима дивилася на нього. Той помітив її переляк, здогадався про його причини і зніяковів від цього, але потім ласкаво усміхнувся.

— Не бійся, панно. Я не заподію тобі шкоди. Мене звуть Максим Кривоніс, я — полковник Війська Запорізького, — відрекомендувався козак, кланяючись Орисі не менш шанобливо й чемно, ніж до цього кланявся сам Потоцький.

Орися злякано на нього подивилася. Невже цей увічливий козак — той самий страшний Кривоніс, одне ім’я якого змушувало всіх тремтіти? Виплодок пекла, як називала його шляхта. Досі тремтячи зі страху, Орися машинально відповіла на поклін Кривоноса. Її страх не сховався від грізного козацького отамана.

— Та не бійся ти так, мила панночко! Не скривджу я тебе! Тебе, мабуть, Максим сюди привів? — запитав Кривоніс.

— Так, це я її привів, — відповів Максим, який саме діловито входив у намет. — Батьку, ти пам’ятаєш Красунчика? То це його наречена — Орися.

— З чого ти це взяв? — здивувався полковник.

Максим розповів батькові про те, за яких обставин знайшов дівчину у фортеці. Вислухавши сина, полковник сказав Орисі:

— Ось уже ніяк не думав, що мені доведеться познайомитися з тобою, панно, за таких сумних подій! Але однаково дуже радий нашому знайомству. Адже я добре знайомий із Тимофієм, більш того — життям йому завдячую, і для мене велика честь приймати його наречену у своєму скромному наметі.

— Я... я дуже злякалася від пережитого і... прости мені, пане полковнику, — трохи торопіючи почала говорити Орися, — але не міг би ти мені сказати, де нині Тимофій? Я отримала від нього листа наприкінці весни й більше не було звісток, — поставила дівчина запитання, яке давно її мучило.

Кривоніс із розумінням усміхнувся й відповів:

— Гадаю, що Красунчик уже оговтався від рани та нині, найімовірніше, перебуває з гетьманом...

— Що? — перебила його Орися, збліднувши. — Тимофій поранений?

— А ти хіба не знала? Невже він не повідомляв тобі про це? — здивувався полковник і тут зрозумів, що сказав зайве.

Орися заперечливо похитала головою, і з її очей потекли сльози — Господи, її коханий був поранений, а вона зовсім нічого про це не знала!

— Ну не треба так! Не плач, панночко, коли я востаннє бачив Тимофія, то він уже одужував, — знітився Кривоніс від того, що своїми словами мимоволі довів панночку до сліз.

— Та годі тобі ревти! Ви, баби, тільки й умієте, що сльози лити! — розв’язно сказав їй Максим, який увесь цей час мовчки слухав їхню розмову. — На Красунчику вже все зажило, як на собаці, і він давно здоровий!

— Ти свого язика притримав би! Ліпше принеси кулешу, вечеряти час! — строго сказав йому батько, а потім ласкаво звернувся до Орисі: — Не плач так гірко, панночко, рана Тимофія не така небезпечна, як тобі здається, і коли я вирушав сюди, вона загоїлася, а сам він почувався добре. І не сердься на Максима, часом він буває грубуватий, але загалом не такий уже й поганий, — сказав полковник, і тут його погляд упав на плями крові на її сукні. Кривоніс спохмурнів.

— Дитинко, тебе що, поранили? — запитав він, указуючи на її спідницю.

— Ні, пане, я ціла, але це кров однієї людини, яка... яка... — Орисі знову почувся вереск шаблі, згадалася смерть Лешека й події сьогоднішнього дня, а звістка про поранення Тимофія остаточно позбавила її самовладання, і бідолашна Орися знову заридала, та так гірко, що полковник не знав, що й поробити. Але потім Кривоніс присів поруч із нею на лавку, обережно обійняв дівчину за плечі і з батьківською теплотою почав заспокоювати:

— Ну, тихіше, тихіше, доню! Не треба так гірко плакати! Слава Богу, ти жива й неушкоджена! — говорив полковник, обережно пригорнувши дівчину до себе й погладжуючи по голові. — Як добре, що Максимко зустрів тебе! Я розумію, що ти дуже злякалася, але тепер із тобою все буде добре!

— А з тими людьми, що залишилися там, ніколи вже не буде добре! Вони всі мертві! Убиті! Господи! За що ж так жорстоко? — Орися аж зайшлася в плачі. — Хоч вони й поляки, католики, але ж люди! Такі самі, як і ми!

Полковник мовчав. Сльози дівчини розчулили його, але від її слів його серце взялося наче кригою. Орися, знесилившись від ридань, важко схлипуючи, почала вже заспокоюватися. Кривоніс простягнув їй свою хустинку й подав води. Він задумливо дивився на дівчину. «Бідолашна дівчинка! Занадто злякалася. А Максим міг би бути й більш чемним із нею. Цікаво, а скільки їй років? Напевно, шістнадцять-сімнадцять. А на вигляд зовсім дитина! Добре, що хоч почала заспокоюватися», — думав полковник, щиро жаліючи нещасну дівчину.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося побачити й пережити всі ці жахи. Але це війна, доню. Вона не щадить нікого. І шляхта нині пожинає те, що посіяла. А сіяла вона одні беззаконня й людські страждання. Коли почалася ця війна, десятки невинних людей були повішені та закатовані за наказом князя Вишневецького. Мої козаки йшли сюди й