Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Доброго ранку, панно. Бачу, тобі вже краще, — ввічливо сказав полковник і відразу спохмурнів, адже не міг не помітити, що син треться біля чужої нареченої та пряде їй оченятами. — Максиме, а ти чого шкіришся біля панночки? — суворо запитав він.

— Та маю право, батьку! — незворушно й нахабно відповів той. — Я ж ніби як урятував її, отже, мій обов’язок і розважати і доглянути, щоби дівчині зручно було й вона нічого не потребувала. А зараз ми вже поснідали, і я відвезу Орисю до її родичів.

— Ліпше скромніше поводься! — сухо сказав Кривоніс. — Візьми хлопців, аби постерегли дівчину й ніхто не скривдив! Ми ще два дні тут табором стоятимемо.

Після сніданку Максимко повіз Орисю в місто, посадивши із собою на коня.

— Та я й сама можу верхи їхати, — сказала Орися, бо Максим нескромно притулився до неї та ніжно обійняв за стан, водночас заглядаючи їй в обличчя через плече.

— Та коли я ще з красивою дівчиною на коні проїдусь?! — хихикнув Максимко. — Я з такими красунями зроду не їздив! Тож не можу не скористатися нагодою.

— Тоді не притискайся до мене так тісно, — насупившись, суворо відповіла Орися.

— А тобі шкода, чи що? — весело запитав молодий козак. — Я ж тебе не покусаю!

Орися насупилася й відвернулася, чим викликала сміх у Максима. Він швидко довіз її до будинку священика. Щойно вони в’їхали в обійстя, як із будинку висипало все численне сімейство священика й Михайлик із Кшисею. Усі вони оточили Орисю тісним кільцем та почали обіймати, водночас здійняли такий галас і так бурхливо висловлювали свою радість, що Максим не витримав.

— Ану геть! Розчавите! — безцеремонно розштовхуючи всіх, він пробрався до дівчини й узяв її за обидві руки. — Орисю, я залишу тут п’ятьох хлопців для охорони — мало що може трапитися. Якщо тобі щось знадобиться, то дай мені знати… Та ну, провалюйте всі! Бісенята, — гаркнув Максим, бо ззаду на нього напирали й тіснили дітлахи, прагнучи пробитися ближче до улюбленої панночки. — Через декілька днів ми підемо звідси. Подумай, куди тебе треба відвезти.

— Спасибі тобі, Максиме, — відповіла Орися, усміхнувшись.

Той підморгнув їй, задерикувато всміхнувся у відповідь і, нарешті, поїхав. П’ятеро козаків розташувалися у дворі будинку священика, а Кшися і Степанида повели Орисю в дім. Паніматка навіть розплакалася з радості, що панночка повернулася здоровою та неушкодженою.

— Господи Ісусе! Як ми злякалися, коли дізналися, що козаки взяли замок! — голосила Кшися. — Ми не знали, що й думати — жива ти чи загинула, моя панночко! Пан Матвій усе правильно розрахував — ані церкви, ані будинку батюшки не чіпали. Але як же ти врятувалася? Ми чули, що там усіх убили.

Орися зітхнула й повідала практично про всі свої пригоди, промовчавши лише про освідчення пана Лешека.

— Хто міг би подумати, що Павловський здатний на таке благородство! — з подивом промовив Михайлик, вислухавши дівчину. — Ніколи не подумав би про нього таке! Царство йому Небесне!

— Треба ж! А про цього Кривоноса таке говорять, що й подумати про те страшно! А виявляється, не такий уже він і жорстокий, як про нього розповідають! — промовила Степанида, радісно подумавши про себе: «От тепер буде чим сусідок здивувати! Адже я все дізналася з перших рук! Сьогодні ж побіжу й усім усе розповім!»

Поруч з Орисею вже влаштувалася Надійка, мнучи мережива на її сукні.

— Ой, а де ти так сукню забруднила, панночко? — запитала дівчинка, указуючи на спідницю.

— Кшисю, дай мені іншу сукню. Це кров пана Павловського, — зітхнувши, сказала дівчина й пішла перевдягатися. Орисі знову стало сумно, її душу охопила жалість до нещасного Лешека.

У Барі військо Кривоноса простояло ще два дні. Увесь цей час Орисю ретельно охороняли козаки, бо гайдуки Клесінського втекли, злякавшись його гніву за те, що недогледіли панну. Кшися лякалася такої охорони й остерігалася зайвий раз вийти на подвір’я. Але Орисю не бентежило таке сусідство, та й приставлені до неї вартові були шанобливі й мирно сиділи у дворі священика, то граючи на кобзі, то в карти або кістки, і влаштовували набіги лише на кухню Степаниди, якій довелося їх годувати. А втім, поважна й пухкенька матінка надзвичайно раділа такому сусідству та грайливо хихотіла з козаками, мимоволі згадуючи молодість. А ввечері другого дня з’явився Максим.

— О, нарешті вся орава розбіглася! Як ти тут жила? Я від них із глузду з’їхав би й перестріляв усіх до бісової матері! Гаразд, мовчу-мовчу! Пожартував я! — весело сказав Максимко, помітивши, що дівчина строго насупилася від його слів, а потім запитав. — Куди тебе відвезти, Орисю? Ти придумала? Ми завтра йдемо на Кам’янець[51]. Ти не можеш поїхати з нами. Адже ми йдемо воювати.

— Та я це й сама розумію! І не прагну бути присутньою за таких обставин, — скривилася Орися. — Ми порадилися з Михайликом і вирішили повернутися до Волховиць. Залишатися тут я не хочу.

— Якщо вони не розорені. А якщо їх уже немає, що тоді?

— Тоді оселимося в отця Сергія, нашого священика, — відповіла Орися. — Він прихистить нас.

— Ну, добре, тоді завтра вранці я заїду по тебе, — сказав Максим.

Наступного ранку у дворі пролунав шум, і в будинок священика увійшов сам Кривоніс. Кшися злякалася і шмигнула в куток, отець Феодосій зробив смиренне обличчя й безуспішно спробував підібгати своє черевце, торопіючи перед грізним козацьким полковником. А матінка Степанида, навпаки, підійшла ближче і, розкривши рота, роздивлялася полковника — оце вже пощастило так пощастило,