Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

За дверима пролунав регіт. Кволі двері здригнулися від удару, затріщали і злетіли з петель, а в отворі показалися козаки. Зі страху Орися забилася в куток, а Лешек мужньо кинувся на першого ж молодого козака, але той із легкістю відбив його удар шаблі. Із дивною посмішкою на гарному обличчі козак стежив за Павловським, відбиваючи його удари, немов граючись із ним. Зі свого місця Орисі було видно, що він ніби дражнить Лешека, кружляючи навколо нього з шаблею й отримуючи задоволення від цього, наче від веселої забави. Інші козаки стовпилися біля дверей та глузливо посміхалися, спостерігаючи за поєдинком свого товариша. І тут один із них помітив її.

— То пан лях тут весело час із бабою проводив! Йому не до гостей було! — розсміявся хтось, і один із козаків рушив до Орисі.

— А ну не смій підходити до панни, хлопе! — вигукнув Павловський, відволікся та метнувся до дівчини, його супротивник негайно цим скористався і спритним прийомом вибив шаблю в нього з рук. Молодий козак приставив свою шаблю до горла Лешека.

— Хочеш грошей, козаче? — запитав Павловський, чудово розуміючи, що в такому разі треба домовлятися. — Я щедро заплачу тобі, якщо ти відпустиш нас!

— І у скільки ти оцінюєш своє нікчемне життя? — гордовито запитав той. — А скільки ти заплатиш за свободу й честь своєї лярви?

— Не смій так говорити про неї, сволото! — скипів Лешек. — Інакше я...

— Що ти? — глузливо запитав козак, обличчя його спотворилося ненавистю, і він різко змахнув шаблею. Бризнула кров, Орися закрила лице руками. Коли вона зважилася відняти їх від обличчя, то побачила, що Павловський лежить біля її ніг. Мертвий. Тваринний жах охопив Орисю, і вона почала повільно відступати вздовж стіни від тіла Лешека. Дівчина зацьковано подивилася на козака, що наближався до неї, на інших козаків, які глузливо на неї дивилися.

— Не вбивай мене, пане! Христом Богом прошу тебе! — благала Орися, тремтячи всім тілом і не сумніваючись, що вона наступна на черзі.

— Я не вбиваю жінок, — холодно відповів їй той.

— Але... — Орися кивнула на тіло Павловського. — Але його...

— Ну то він не жінка! — зі смішком відповів козак. — Хоча в його випадку було б найкраще, якби він нею був!

— Що зробимо з дівкою, Максимко? Татарам віддамо? Або собі залишимо? — запитав хтось. — Ліпше залишмо собі! Гарненька дівка!

— Не собі, а мені! — хихикнувши, відповів молодий козак, якого вочевидь звали Максим. — Хто ляха вбив, той його добро й забирає!

— І що? Навіть не поділишся? — хихикнув хтось.

Орися зблідла і з жахом подумала: «Боже, що вони зі мною зроблять?!»

— Відпустіть мене, будь ласка! Христом Богом прошу вас! — почала благати дівчина. — Я ж вам не зробила нічого поганого!

— Ти ляшка, католичка, і цим усе сказано, — викрикнув один із козаків. — Тож не чекай пощади!

— Я не ляшка, я українка! Я така само православна, як і ви!

— Воно й видно, якщо з ляхом плуталася, ясновельможна пані! — глузливо сказав Максим.

— Я не шляхтянка, я дочка звичайного містянина з Києва! — запротестувала дівчина.

— А що ж ти тут тоді з цим ляхом робила? Солодко з ним жилося?

— Неправда! — вигукнула Орися. — Ця людина не мій чоловік! Він просто мужньо захищав мене!

Максим підняв шаблю. Орися так злякалася, що скрикнула й затулилася руками. Але козак не збирався пускати свою шаблю в хід — він просто сховав її в піхви. А її крик та переляк викликали новий вибух реготу.

— Тільки спробуйте мене торкнутися або заподіяти зло! Ви воїни чи зграя розбійників? Невже ви піднімете руку на свою землячку? Мій наречений — такий самий козак, як ви! — вигукнула дівчина, намагаючись триматися хоробро, але голос її тремтів, а в очах застиг страх.

— Ну, то тепер ти вдова, а ми можемо забезпечити тебе більшою кількістю наречених-козаків, ніж один! — весело крикнув хтось із козаків. — У нас усі хлопці гарні — обирай будь-кого! Навіщо тобі брехати про одного?

— Але це правда! Мій наречений дійсно козак! Його звуть Тимофій Клесінський, він має прізвисько Красунчик, — у повному розпачі вигукнула Орися та гірко заридала, бо зрозуміла — її прийняли за полячку, дружину Павловського, і пощади їй тепер не буде. Безглуз­до просити і благати!

— Як ти сказала? — раптом перепитав її Максим та спохмурнів.

Орися подивилася на нього, але не зважилася повторити свої слова.

— Тебе Орися звати? Чи не так? — запитав її козак.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — вона так здивувалася, що навіть припинила плакати. — Мене дійсно звуть Орисею.

— Ходімо зі мною! — несподівано покликав її козак.

— Я нікуди з тобою не піду! — мовила Орися, ще більше лякаючись такого повороту подій.

— Не бійся! Не скривджу! Ходімо! — і Максим схопив її за руку та потягнув до себе. — Ану, розійдись! — скомандував він приятелям.

Ті, здивовані поведінкою Максима, безмовно розступилися, пропускаючи їх.

У здивуванні від такої різкої зміни у ставленні до себе Орися дала себе відвести, але в коридорі вирвала свою руку й запитала:

— Що ти зібрався зі мною зробити? Куди ти мене ведеш?

— Я відведу тебе туди, де ти будеш у безпеці! — відповів їй Максим. — Ти сказала, що твій наречений — Красунчик. Так от, я його знаю.

— Тимофій тут? — вигукнула Орися, бо