Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

його у воду. Ланцюг натягнувся, як струна, але витримав. Те щось не хотіло так просто здаватися і відпускати свою жертву. Ще раз потягнуло. Якуб завив від болю. Він відчув, як чиїсь кістляві пальці так вп'ялися в його ногу, що майже здерли з нього шкіру. Вода забулькотіла. За секунду перед третім ривком невідомого створіння Якуб з усієї сили рубанув сокирою. Клин сокири вгруз в щось тверде, а за якусь наступну мить те щось розкололося від потужного ривка. Створіння відпустило смертельну схватку і відійшло у воду.

Дідок встав, відв'язав ланцюг, стряхнув із себе бруд і пришвидшеним кроком почимчикував на берег. Ніхто його вже не переслідував. Коли Якуб відчув гравій на пляжі, з полегшенням зітхнув. Ввімкнув на мить ліхтарик і оглянув рану на нозі. На своє здивування, нога була неушкоджена, хоча була прикрашена величезним синяком. Якуб сподівався побачити зелену желейну бридку речовину, але її було настільки багато, що йому аж стало не по собі. Зібрав трохи того слизу в баночку і помив ногу в найближчій калюжі. Дорога додому виявилася надзвичайно тяжкою і втомливою. Але наш герой і це подолав.

Зранку, коли сусід по кімнаті вийшов в туалет, Якуб дістав з-під ліжка баночку і поставив під сонячне проміння, і з цікавістю подивився на її вміст. В банці був той самий дивний зелений слиз. Відкрив кришку і понюхав. Слиз мав запах звичайного мулу, але з домішками ще якоїсь речовини. Чогось дуже знайомого. Якуб хитро посміхнувся і виставив відкриту банку на підвіконник.

Після обіду заглянув до свого експерименту. Вода випарувалася повністю. На дні банки залишився тонкий шар зеленої гидоти. Якуб понюхав цю гидоту.

- Та це ж зелена пліснява, - урочисто оголосив результат і пішов у пошуках доктора Ворковського.

Лікар сидів у своєму кабінеті і розглядав щось під мікроскопом.

- Ах, це Ви, - зрадів, побачивши Вендровича.

- То я. Ну, і що Вам вдалося вияснити на тій нараді?

- Ми перевірили ту зелену слизь. І знаєте що це? Найзви-чайнісінька зелена пліснява, лише трохи розмочена. Крім того, в мене для Вас є ще одна цікава інформація. Лише прошу, щоб це залишилося між нами.

- Як в могилі.

- Знайшли того аквалангіста.

- Хм...

- Того вбивцю, який плавав під водою з аквалангом і топив дітей. Того разу йому трохи не вдалось. Не знаємо як, але в нього був пошкоджений шланг, а сам чоловік втопився. Його знайшли сьогодні зранку.

- А голова в нього часом не була розбита сокирою?

- Ні. А навіщо Ви про це запитуєте?

- Та, так. Я собі подумав, що хтось міг допомогти йому втопитися. Не важливо.

Надвечір Якуб пішов собі до води. Ходив по причалі і в роздумах дивився на затоку. Лебеді розлючено сичали на нього, а він навіть не на помічав їх. Там же ж на причалі зустрів свого знайомого Міхала.

- О, вітам, Пане Вендрович! І що ж пана тут привело в таку пізню годину?

- І Вам доброго дня. А так, лажу собі, поки сили маю.

- А Ви чули про того збоченця, якого виловили біля Се-роцька?

- Чув вже.

- Ну, Слава Богу, що йому ногу звело. А то знаєте, я вже почав був вірити, що сюди замішана нечиста сила.

- Нечиста сила?

- Так. Знаєте, коли я розпочинав свою педагогічну кар'єру, ще в міжвоєнні роки, то потрапив в одне глухе село на Поліссі. Там, декілька років перед моїм візитом трапилася біда, -страшна повінь. Тоді ж і змило частину військового цвинтаря. Ну і після того дітвора почала пропадати. А старші люди почали балакати, що це потопельники воюють. Я як побачив того хлопчину з тими зеленими водоростями навколо шиї, то мені аж погано стало. І згадав, що тіла тих жертв в селі мали точно такі ж ознаки. А вже потім, коли я звідти виїхав, то по району ходили чутки, що місцеві виловили там з озера якусь тварь і порубали її, подейкуючи, що це вбивця. Навіть якесь слідство велося.

- А Ви часом не знаєте, коли втопився той аквалангіст?

- Напевно, того самого дня, коли виловили хлопчину, ми тоді з Вами в натовпі зустрілися. Казали, що вже два дні у воді лежав.

- Тоді це не вбивця.

- То що Ви хочете цим сказати?

- А Ви вмієте тримати таємниці?

- Звичайно.

Якуб закотив ліву штанину джинсів і зняв шкарпетку. На шкірі було видно синяки від костлявих пальців, які чіплялися в нього з усією силою.

- О Господи! Звідки це у Вас?

- Цієї ночі я був тут. Опустив ногу в воду і ВОНО мене схопило.

- А Ви не жартуєте?

- Нє-а. І для доказу тримаю в банці трохи того зеленого, що було в мене на нозі.

-1 що це?

- Розмокла зелена плісінь.

Пенсіонер замислився і з неприхованим хвилюванням запитав:

- А ви впевнені, що це був не той аквалангіст?

- Я те ЩОСЬ з усієї сили лупанув сокирою. Якби це була людина, то у нього мала б бути величезна діра в черепі. А по-друге, він мав би бути прив'язаним до дна, щоб змогти мене потягти з такою силою.

- Нагадую, що ми живемо в двадцятому столітті.

Якуб пригадав собі, як він знімав відьмівські вроки, як боровся в темних і моторошних лісах із жрецями Святовида, як у підземеллях мавзолею вбивав осиковий кілок в серце кровопивці Леніна, причому двічі. Так, життя в двадцятому столітті було розкішшю, яку не кожен міг собі дозволити. Розкоші в житті Якуба не було, але він жив повноцінно, а не існуючи.

- Ви мені не вірите?

- Щиро кажучи, не дуже.

- Ну що ж. В мене зараз немає більше