Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

Вчитель швидко зник в темряві. Якуб пішов на причал, зняв гумові чоботи, зв'язав і поклав поряд із собою. Присів і почав розкручувати дроти, які тягнулися від ліхтаря. Власне, задумався, який з дротів плюсовий, а який мінусовий, коли почув за своєю спиною грізний голос.

- Ну що, захотілося рибок електричним струмом половити? А ну, показуємо документи.

Якуб повернувся і побачив двох кремезних міліціонерів. Звинуватили його в зламі на склад з моторними човнами і крадіжку каністри з бензином, пожежної сокири, а також самовільний підпал тим же ж бензином курортної зони і браконьєрство. По-іншому його нічне сидіння на причалі з кабелем пояснити не міг ніхто.

На щастя, лікар Ворковський виявився нормальним чоловіком, і даючи свідчення, списав всі обвинувачення пацієнта на старечий склероз і симптоми лунатизму. До того ж, перевірка відбитків пальців з каністри показала, що вони належать комусь іншому, що вплинуло на пом'якшення вироку і очистило його добре ім'я від частини звинувачень. А про браконьєрство не могло йти мови, оскільки постійні відпочивальники підтвердили, що на цьому місці затоки вже давно ніхто не бачив ніякої риби.

Пройшло п'ять місяців, перш ніж Якуб усвідомив ще одну важливу річ. Той спалений посеред ночі монстр-вбивця не мав на голові жодних слідів від удару сокирою...

Вогонь під бляхою пічки догорав. Ма-рек, син Якуба, обійняв свою дружину.

- Бать? - запитав старого Ведровича.

- Агов?

- Ми хочемо прогулятись перед сном. Така зоряна ніч. Чи ти б зміг покласти внучка спати?

Старий браконьєр почухав потилицю:

- Жодних проблем!

Якуб витягнув з-під лави, на якій сидів, ковальський молот і почав зішкрябувати своїм нігтем ржу.

- Я йому китайський наркоз зроблю, - запропонував.

Син, не задумуючись, вирвав у діда молот і викинув його через розчинене вікно.

- З дітьми зараз треба ніжно. Знаєш таке слово?

Якуб моргнув своїми синіми очима.

- Ніжно, кажеш. Звичайно, що розумію. Він ще замалий, щоб так відразу і по голові його заспокоювати, пра.Л

- Власне!

- В мене ще інший спосіб є. О! Я його самогоном напою, то він вам швидко засне.

Невістка зомліла від почутого. Ледве відкачали.

- Вибач мене, невісточко, - сказав дід. - Це в мене таке почуття гумору. Я йому казочки буду

розказувати. Про Червону Шапочку або про Ганса і Ґретель. Та я їх без ліку знаю.

Трохи заспокоївшись, батьки пішли на вечірню прогулянку, а дід зайшов у кімнату, де лежав його шестирічний внук.

- Ну і що? - запитав. - Ти що взагалі спати не хочеш?

- Нє-а, - відповів маленький Мацюсь. - Дідуля, а розкажи мені щось.

- А що мій внучок хотів би почути?

- А ті історії, як ти німцяв кров спускав відрами і потім ті відра носив...

- Для таких історій ти ще трохи замалий.

- А може, ті, як ти горло вовку перегриз...

-1 для цієї історії ти також ще не доріс. Я тобі краще казочку розповім.

- Але я не хочу казки! Я хочу якусь реальну історію.

- Оце ти вибагливий. Ну, добре, буде тобі реальна історія. Я тобі розкажу, що трапилося з Червоною Шапочкою.

- Та я знаю цю казку напам'ять.

- Е ні, ти знаєш цензуровану версію, - гордо пояснив йому дідусь.

- А що означає «цензурована»?

- Ну, це така версія, з якої повирізали найважливіші моменти, щоб дітям ночами не снилися.

- Це так, як про тебе в газетах пишуть, діду? «Відомий суспільний паразит зі Старого Майдану в Войславіцах Якуб В.?» Тато мені постійно говорить, що якби вони писали всю правду, то їм би ніхто не повірив.

- Що? - здивувався старий.

- Так, тато має цілу папку вирізок із місцевих газет. «Відомий усім нам як цвинтарна гієна Якуб В...».

- Ех, ті писаки прокляті! Але ти не вір у те, що вони пишуть. Добре?

- Добре-добре. Але давай розказуй, бо я вже починаю засинати.

- Ну, то може заснеш і без казки?

- Нє-а. Я хочу казку! І ту справжню версію про Червону Шапочку.

Якуб витягнув із кишені флягу, відкоркував і з задоволенням потягнув сімдесятипроцентний самогон.

Отже, так. Все відбувалося двісті років тому в хатині лісника.

-Якого лісника?

- А того, що собі хату поставив біля шосе на Хелм. Тоді в тій хатині жила одна старенька бабуся. Протягом дня вона жила в хаті, а ночами літала гола на вінику... Ой, чекай, то не та казка... Починаємо все з початку. Жила собі бабуся. Якось майстер цеху школи катів викликав до себе підмайстра.

- А чому школи катів?

- Бо кати ходили в червоних шапках. Треба трохи думати.

- Кажеш, викликали підмайстра, а як його звали?

Якуб потягнув ще один ковток, щоб прояснити розум.

- Звали його звичайним іменем - Мацюсь, - так само, як і тебе.

- Ага. А що було далі?

- А Мацюсь взяв палицю, залізний кастет, автомат...

- Ти мене обманюєш, діду. Тоді ще не було автоматів.

- Якщо ти такий розумний, то, може, ти будеш далі розказувати?

- Ну добре, хай вже буде той автомат, а як він виглядав?

- АякППШ.

- Я б краще американський вибрав.

- А тоді Америки ще не було, ну, тобто Колумб до неї ще не доплив. Ну вот, і Мацюсь пішов собі через темний непрохідний ліс.

- А він не мав часом із собою кошика?

- Мав.

-