Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

- Ну, тоді, може, я краще про пряниковий будинок розкажу.

- Лише після того, як закінчиш цю.

Що ж, Якубу довелося відкривати ще одну пляшку.

- Добре. «Бабуню, а чому в тебе такі великі зуби?» - запитує Шапочка. «Це порушення гормонального росту, і все через дешеву радянську зубну пасту», - відповідає йому вовк.

- А що таке порушення гормонального росту?

- А це коли ти надто часто чистиш зуби, і вони розростаються до незручності. Ось я, наприклад, ніколи не чистив зуби

- і всі на місці. Деякі навіть золоті.

- Але це не твої власні.

- Як це не мої? Що, знову тобі наговорили, що дідуля по цвинтарах ходить і в трупів зуби вириває? Та це все брехня.

- А що там вовк? Так він проковтнув нарешті того Червону Шапочку чи ні?

- Проковтнув-проковтнув.

- Діду, знаєш, що. Я от собі роздумував. Мене завжди цікавило, як то у всіх казках вовк ковтає своїх жертв цілими. Як це можливо? В нього ж паща страшна, але не настільки велика, щоб одразу проковтнути?

- А ти коли-небудь бачив вовка наживо?

- Звичайно, у зоопарку. І добре бачив, що перед тим, як проковтнути, він на куски розривав те, що йому давали.

Після випитої чвертки, Якуб вже знав, що мав відповісти внукові.

- В казках все можливо, - сказав із пафосом.

- Ей! Але ж ти мені обіцяв правдиву історію, а ти мене знову надурив!

Якуб не міг дивитися на сльози внука. Викинув через вікно порожню пляшку і дістав зі сховку наступну.

-Та правда ж це, правда! Я ж тільки сказав, що в казках все можливо. А в нашій історії вовк же був, як його там... мутас.

- Мутант.

-Так, мутант. От він і проковтнув Шапочку, тобто його, а не її. І ліг собі на ліжко...

- В камері ліжка? Ти ж розповідав, що коли відбував покарання, то там на нарах тільки дошки були...

- Так, це давно було.

- В давнину жменю соломи на голий камінь клали.

Якуб дійшов висновку, що він не любить дітей.

- Солому давали простим, а бабусі дали ліжко, бо вона була чистокровною шляхтянкою. Ясно тобі?

-Так.

- От сиди тихо, коли дід розповідає! Ось лежить собі вовк і перетравлює Шапочку. Але Шапочку так просто не провести. Він запалив сірник у череві вовка, і тут як шарахне! Бо бачиш, йому той сірник впав прямо в калюжу самогону. І тут прибігає бабуся, бо аж в барі почула той вибух, якраз коли допивала з десятий келих. Вбігла в камеру і бачить, як вовк лежить, а дим йому з пащі валить. Вона швидко розкоркувала пляшку, горілку собі в горлянку влила для сміливості, а потім розбила пляшку об стінку бару і з «розочкою» в руках кинулася на звіра.

- Почекай. А звідки в камері взявся бар?

- А то «клавіші» підпільно від санепідемстанції собі зробили, щоб підзаробляти на в'язнях. Ну так бабуся побігла до вовка, щоб склом туловище розрізати і звільнити внучку.

- Ти ж мені говорив, що це був хлопчик - такий самий, як

і я!

- Ну так, внучок. Щось язик починає плутатися. Але вовк виявився спритнішим.

- «Нумо кидай те скло, стара швабро!» - сказав і тарахнув у бабусю з нагана.

- На ті постріли прибіг інспектор. А тут труп в камері. Бабуся лежить мертва, в калюжі крові по центру камери лежить п'яний вовк і розмахує револьвером, а Шапочка в череві ще одну пляшку розбиває. Цього разу не вибухнуло, а загорілося, тож у вовка всередині запекло так, що він вихром вибіг із камери і в річку вскочив.

- У ту, що в полі?

- Ага. Та, що у Войславках. І почав пити воду, щоб вогонь погасити.

- І що, пив стільки, поки не луснув?

-Так точно!

- А потім швець Скуба пошив собі з нього чоботи?

Якуб, незважаючи на легку головну біль, спіймав себе на думці, що щось пішло не так. І якусь мить задумався.

- Та який ще швець? - перепитав обережно.

- Швець Скуба - він із легенди про Вавельського дракона, що жив у Кракові біля Вісли.

- Ні-ні. То не сюди. Про дракона я тобі наступного разу розповім, - почухав потилицю. Воші в паніці розлетілися, хто куди.

- На чому ми закінчили? - перепитав.

- На тому, що вовк луснув.

- Ага. Ну то витягли кати Шапочку з черева мертвого монстра, дивляться, а дитина втопилася.

- Як це. Вовк же луснув!

- Так, поки він воду пив, Шапочка й захлинувся. Ось тому в нас донині немає королів у Польщі. - Майже весело закінчив казку Якуб.

- Хм... Тепер давай наступну історію. Про лісову царівну.

- Лісова царівна... Якуб пригадав собі, мов крізь туман, ту худу і злу російську командиршу з загону червоних партизан. То вона була позитивна «Лісова царівна». Зараза, правда, пів-полкутоді заразила сифілісом...

-Айнмоменте... - сказав Якуб і, петляючи, направився до дверей. Навіть потрапив у них. Стукнувся об стіну і звалився на підлогу без відчуттів. Лише голосний храп підтверджував, що Вендрович ще живий.

Коли Марек із жінкою повернулися додому, то небо вже прикрашав повний місяць. Якуб лежав перед вхідними дверима п'яний до чортиків. Його думки, покинувши тіло, полетіли пізнавати інші світи.

- Малий спить, - прошепотіла жінка.

Нещасна жінка! Вона навіть не зауважила, що на ліжку лежав не її син, а маникен, знятий з горища.