Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

- І що далі? - перепитав старий козак, попиваючи для дезінфекції прямо з апаратури Якуба, яка стояла в кутку. - Коли за ним повернуться його дружбани, буде спекотно!

- Спокійно! - заспокоїв його Якуб. - Коли вони повернуться, від нього залишаться лише кісточки.

- А що ти хочеш із ним зробити?

- Зараз він у мене відчує, як це носити в голові металевий брухт, - екзорцист ніс в одній руці дрель, в іншій - кусок ржавої підкови.

- Чекай! Але вони нашим вшивають мікропроцесори, а не куски підков! - Семен намагався бути справедливим.

-1 що, вже й нам не можна? Ну гаразд, якщо така вже у них галактична традиція, то і мікропроцесор знайдеться.

Десь в кутку хліва були розкидані залишки туристичного радіо. Якуб взяв у жменю різні деталі.

- Ну що, впаяємо йому декілька!

- Ну, до діла!

Натиснув на кнопку в дрелі й згасло світло.

-Холера, пробки полетіли і ще й у такий момент!

- А може це інопланетяни догадались і кабель перерізали? Краще звалитиі

- Це що я маю з власного хліва втікати? Не дочекаються, карлики зелені!

- Якуб, а ти пам'ятаєш, що вони зробили з Білим Домом у День незалежності.

- Блін, думаєш, що вони можуть і МІЙ хлів отак в повітря висадити?

- Звичайно. І хлів, і хату, і все подвір'я...

- От сукін синиі Іди, стій в дверях і паси, чи не летять!

В цей момент увімкнулося світло.

В приміщенні пролунав пронизливий крик інопланетянина. Мабуть, сверління дреллю йому не сподобалося.

- Якуб, летять! - крикнув Семен. - Втікаймо, поки вони нас на шкварки не перетопили!

- Подавляться! - і Вендрович дістав з-під копиці сіна гранатомет. - Зараз я їм покажу, як задиратися з родовитими партизанами Войславіц! Прикрий мене! - і подав другу автомат ППШ...

- Ви., ви - брехун і корупціонер! - у відомого американського режисера просто не вистачало слів від образи на бізнесмена Скорлінського, який сидів навпроти нього. - Я Вам довірився, а Ви, Ви.. І це Ваша омріяна фабрика зірок?! Найбільш антуражна і натуральна площа для зйомок?! Та в мене через Вас... Та протягом лише двох днів зйомки в нашої бригади викрадено три автомобілі, а головного актора, телезірку, майже до смерті напоїли! Та ти хоч розумієш наслідки?! Вони змушували пити самогон склянками! Добре, що хоч лікарі наступного дня в лікарні його відкачали, а жовтуху, то йому ми вже в Америці вилікуємо... А літальна тарілка?! Ти хоч знаєш, скільки коштувало її виробництво?! Японці склали для нас лише єдиний екземпляр! Її, як решето, з автомата обстріляли, ще й з гранатомета додали! Слава Богу, що хоч ніхто не загинув... Хоча пропав один актор, ліліпут. Знайшли його з трепанацією черепа! Якісь садисти сверлили йому в голові дреллю і запихали туди деталі від транзистора! Так мене тепер профсоюз розірве на шматки через виплату страховок!

Скорлінський беземоційно звів плечима.

- Я Вас розумію, - сказав він спокійно. - Свою частину договору я виконав, як Ви й просили, з повним реалізмом. Тепер, будь-ласка, давайте розрахуємося за послуги. Ви мені винні ще... двадцять п'ять тисяч, чотириста вісімдесят три долари і п'ятнадцять центів.

Иось мусило трапитись. І то щось недобре. Якуб Вендрович відчув це своїм шостим чуттям. Через тіла відпочивальників, які грілися під сонечком на посиланому брудним гравієм пляжі, мурашками пробіг електричний розряд. Люди припідняли голови, а потім деякі з них піднялися і направилися в сторону кафе. Екзорцист залишився сидіти на місці. Він приїхав сюди, в санаторій, на відпочинок, - так призначив йому лікар. А ще призначив йому багато сонця і мало нервів. «Легко їм говорити!» Цей піонерський табір був йому не по душі. Його все тут дратувало. Бетонні паркани загороджували такі ж панельні будинки. Асфальтні доріжки з бетонними урнами біля лавок. Бетонні пірси та набережні, до яких пришвартовано з десяток човнів, добре, що хоч вони не були бетонними. Дерев'яними були ще згадані лавки і бар «Скельце», чи якось так. В центрі пансіонату стояв бридкий будинок, збудований ще за часів Союзу вчителів Польської Народної Республіки, який щосезону без змін заселяли стада таких же мамочок з їхніми розбещеними дітьми, а потім ті зі своїми потомками і так, здавалося б, до нескінченності. А, був ще один магазинчик на окраїні пансіонату, в якому можна було стояти в черзі до посивіння, а коли приходила твоя черга, то вже нічого не залишалося. Однак найбільше нещастя Якуба було в тому, що

лікарі строго заборонили йому пити спиртне. Ну, і ще та клята дієта...

- Ех, мені б зараз у Войславіце та й в поле з пшеницею! Там одразу стало легше в разів з десять, - важко зітхнув Якуб.

Санаторний в'язень, не поспішаючи, встав і поправив трохи зім'яті від лежання на гравію джинси. Глянув на них із огидою. Вендрович найкраще почував себе в трофейних штанах із радянської форми і есесівській куртці, але йому було соромно так показуватися серед культурних міщан... Якуб понуро вдивлявся в дзеркальну гладінь затоки. Вода час від часу морщилася від потоків і перепаду холодного та теплого повітря. Десь там на глибині були розвалини будинків. І він знав про це.

- Це була не найкраща ідея робити це... - сказав сам до себе.

Потім змовк. По-перше, хтось міг його підслухати. По-друге, розмова з собою в таких інтелігентних колах вважалася проявом психічної хвороби. Так завжди стверджував друг Якуба, ксьондз Вільковський. До речі, санаторій - це теж справа його рук.

Натовп в кінці пляжу збільшився.

- Ось так завжди. Люблять наші люди подивитися на нещастя інших, - знову мовив сам до себе.

Нелегко викорінити з себе застарілі звички. Ось і Якуб, не поспішаючи, рушив в той бік. Виправдатись можна тим, що ноги самі його туди повели. Натовп зібрався за рогом кафе -того, де продавали бридке на смак морозиво, яке прилипало до язика і залишало на ньому свій жирний слід від фарби. Повний несмак, зате - холодне. Перед кафе,