Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— А ти не боїшся акул? — скривилася вона. Севілла похитав головою.

– Їх ніколи не буває там, де дно встелене дрібним піском. Пісок забивається їм у зябра.

Подружжя лежало під скелею. Севіллі здавалося, що сонце пило його — таким чудовим був перехід від прохолоди до пекучої сухості піску. Чому не можна жити лише тілесним життям, не турбуючись про своє ремесло, без; оцієї божевільної метушні?

Севіллі дуже приємно, він відчував кожен свій м’яз. Приклав руку до чола, повернув голову, подивився на: Арлетту й уперше усміхнувся їй.

Так, зіпершись спинами на шерехувату скелю, підігнувши під себе ноги, вони сиділи пліч-о-пліч і жадібно, мов зморені тваринки, їли бутерброди. Морський приплив збільшився, і невеличка непіниста хвиля, якось лагідно й ніби граючись, лизала їм босі ноги. Хвиля відхлинала, цмокаючи, а десь там, між двома стрімчаками, глухо хлюпала, наче хтось розкорковував пляшки. Маленький рожевий краб підповз до Севіллиної ноги. Севілла заворушив пальцями, краб наїжачився, виставив уперед клешні й застиг на місці, мов той боксерик. Арлетта розсміялася.

— Глянь-бо, який хоробрий! Він готовий битися з тобою.

— Цей краб, — сказав Севілла, — мій сучасник. Я народився трохи раніше, вмру трохи пізніше. І все. Мені, не дуже весело, коли я думаю про мільярди крабів і мільярди людей, що жили до нас.

Арлетта притулилася щокою до його щоки.

— Робімо так, як цей милий крабик, — мовила вона, — не думаймо про це.

— Хотів би, — озвався Севілла, — та в голові моїй щось таке коїться: як тільки я почуваю себе щасливим, починаю думати про смерть. Починаю остерігатися свого щастя. Треба б мати серце первісної людини, щоб жити в наш час, не дозволяючи мордувати себе думкою про прийдешнє. Одначе прийдешнє біля нас, та все ж здається, що завше його нам бракує. Коли ти молодий, журишся, що не маєш дружини, ремесла, грошей, незалежності, а в зрілому віці тебе мучить думка про успіх. Коли переступиш за п’ятдесят років, тоді настає найгірше — жах перед старістю. Тебе штовхають уперед роки, що минають із страхітливою швидкістю. Вони зникають один за одним, убогі й тонкі, мов гральні карти. Тобі лишається небагато. Пожив — і кінець з його образливим безсиллям, життєздатністю, що назавше кидає тебе.

— По-моєму, ти дужий, тримаєшся непогано, — перебила Арлетта.

Севілла похитав головою. Зачерпнув пригорщу піску й кинув його на краба.

— Так, — глипнув на неї сумними очима, — я тримаюся добре, однак супротивник мене переможе.

Рожевий краб спішно позадкував і зник під каменем.

— Ти не казав мені, що хочеш купити човна, — промовила Арлетта.

Севілла повернув голову й подивився на. неї поважними темними очима, начебто він не почув її слів.

— Пригадуєш, як ти описувала мені Сі? Адамс — зовсім інший чоловік. Він вишуканий, добре вихований, галантний і навіть людяний. Однак у нього таке саме ремесло, що й у Сі. Ще яке ремесло! Крім усього, він мені докоряв, ніби я виголосив таку фразу: «Якщо буддисти не хочуть більше нас, нам нічого не лишається, як піти геть». Відверто кажучи, зараз я не пам’ятаю, щоб таке казав. Навіть не пам’ятаю, чи міг би я таке подумати. Отож я попросив його уточнити місце й дату, а він не зміг чи не схотів зробити цього. Я здивувався: адже він знає про мене все до найменшої дрібниці. Може мені сказати: «Такого дня, о такій-то годині ви сказали Майклові таке…» Я запитую себе, де, коли й кому я зробив таке зауваження щодв буддійських жерців?

— Чи не мені? — злякано спитала Арлетта.

— Авжеж! — вигукнув Севілла. — Я можу пишатися твоєю пам’яттю. Саме тобі я й говорив ці слова й знаєш де? На терасі будинку. Ти подавала до столу, а я колисався в кріслі-гойдалці й читав «Нью-Йорк тайме».

— Бунгало! — скрикнула Арлетта. — Яка гидота! Це означає…

Вона зблідла, обличчя зморщилося, й дівчина затулила його руками. Севілла поклав праву руку їй на рамено й пригорнув до себе, проте Арлетта гірко заридала.

— Який сором! — мовила вона схлипуючи. — Яка підлість, яка зневага до людей! Це так, ніби вони розглядають нас під лупою, як двох комах. Що ж ти виявив?

— Ти думаєш, — мовив Севілла і подивився на неї іскристими очима, — що я гратиму в собак-шукачів і обнюхуватиму стіни, аби там розшукати мерзенні пристосування цих cobardes[30]? Подам у відставку. Я ніколи не вибачу їм цієї зневаги. Мені вже набридло це вистежування, наглядання, анатомічні розтини. Вони не забаряться лічити, скільки разів я буваю у вбиральні, аби дізнатися, чи не розладнався у мене шлунок і чи це розладження не вплине на мою лояльність до Сполучених Штатів Америки. Яке неймовірне становище. Адже я став дослідником саме тому, що хотів утекти з джунглів, в яких ми живемо. Прагнув, аби мене залишили в спокої з політикою і політиканами. На мій погляд, єдина чиста річ — це безкорисливий пошук істини. І ось саме через мої досліди кидають мене в самісінький вир цієї гидоти, примушують вибирати таку політику, а не іншу, погрожують моїй кар’єрі й навіть репутації, якщо я не буду беззастережно вірний урядові й його меті. Меті, якої я зовсім не знаю. А хто її знає? Після того, як від нас пішов Майкл, я став читати газети й не знаходжу в них нічого, крім відвертої брехні. Всі ці людці лише й теревенять про мир, а самі щоденно воюють у В’єтнамі. Хто знає, як президент збирається врешті-решт поводитися з Китаєм. Хто може сказати правду! А навіщо мені втручатися в ці інтриги? Я не фахівець з міжнародних питань, а зоолог. Чому я повинен за будь-яку ціну втручатися в справу, в якій зовсім не компетентний?

Севілла схопився на ноги, забрів у воду й пірнув, одразу ж випірнув і обернувся до Арлетти. Вона ласкаво усміхалася йому.

— Ти йдеш сюди?

Вона