Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

була б сенсаційною, — він вдався до гри: ще раз наголосив на її значимості, але в чому річ розповів лише наприкінці свого виступу, не вдаючись до деталей. Зробив він це досить спритно. Спершу представив дельфінів, моїх працівників і мене самого. Підкреслив, що прес-конференція розрахована тільки на годину, бо професор Севілла побоюється, аби юрба, блискавки фотографів і сяйво телевізійних юпітерів не стомили дельфінів. Нарешті він заявив, що для журналістів випала велика честь брати участь у такій важливій прес-конференції, бо 20 лютого 1971 року, напевне, залишиться в історії Сполучених Штатів і планети в цілому таким пам’ятним днем, як дні, що відзначені вибухом першої атомної бомби в Аламогардо й першим польотом людини в космос.

Однак, додав він, професор Севілла і його працівники не винайшли ніякої нової зброї, не відкрили нову речовину, ані нових сполук речовин. Принаймні їхній успіх не такий видовищний, як атомне чи космічне досягнення. Проте коли б вдалося застосувати до інших дельфінів результати, яких домігся професор Севілла з Бі й Фа, то людина за найкоротший час стала б повним володарем не тільки поверхні морів, а й їхніх глибин, бо це панування стає все необхіднішим для захисту свободи й демократії.

Наприкінці Лоррімер сказав, що надає мені слово, й попросив мене викласти історію мого сенсаційного експерименту, оскільки мені випала честь уперше розв’язати «проблему спілкування людини з твариною за допомогою розмовної мови».

Лоррімер виголосив цю фразу швидко і сів так різко, що всі здивувалися і, отетерівши, перепитували: «Що? Що він сказав? Що за дивина?» Журналісти ошелешено перезиралися між собою.

Як тільки Лоррімер сів, я підвівся, ставши спиною до басейну, де пустували Бі й Фа, ні на мить не віддаляючись бодай на метр одне від одного. Для журналістів я не був невідомою особою, оскільки мені доводилось читати кілька лекцій, про які повідомляла преса. Але я не був таким видатним дельфінознавцем, як доктор Ліллі, котрий опублікував 1961 року відомий бестселлер. Нагадую, тоді люди поспішно дійшли висновку з цієї публікації, що доктор Ліллі розмовляє англійською мовою зі своїми дельфінами. Насправді автор нічого не писав про це, лише твердив, що таке можливе. Його книга, написана жваво й гоноровито, з численними фотографіями дельфінів, самого доктора Ліллі та його дружини (вельми чарівної), мала гідний успіх. Дехто з дельфінознавців (до них я не належав) ста-пився до неї з недовірою, бо вважав, що вона принесла докторові Ліллі велику популярність, праці якого не давали йому на це права.

Очевидно, дехто з журналістів заздалегідь таємно поцікавився моєю біографією, однак були й такі, що не забажали зробити це, й коли я підвівся, один тридцятирічний рудий і гладкий тип майже вголос спитав свого сусіда: «Хто цей дивак Семілла?»

Доки я розповідав історію нашого експерименту й про досягнуті нами результати, бачив, як на обличчях слухачів з’являвся подив. Він досяг своєї вершини тоді, коли я сказав, що Фа вміє читати. Здійнявся такий галас, що я не чув власного голосу. На мене посипалися з усіх боків вигуки й запитання, кожне з яких супроводжувалося сміхом: «Як він перегортає сторінки?» Я відповів: «Він міг би перегортати їх бічними плавниками, бо орудує ними дуже спритно, але задля правди скажу, що він гортає їх язиком». — (Сміх і вигуки).

Відтак повів я далі свою розповідь і зробив її якомога коротшою, бо мучила нетерплячка, як Фа поводитиметься перед багатолюдною аудиторією. Та дарма я хвилювався. У дельфіна такий звивистий рот, що завжди, коли він відкриває його, здається, що сміється. А Фа справді часто відкриває рот. Фа — типовий пустун. Веселий, говіркий, хвальковитий, агресивний, йому сподобалося виступати в такій виставі. Він тішився, коли його відповіді викликали сміх, і щоразу, коли йому плескали в долоні, з задоволенням виплигував з води.

Щодо запитань, що їх йому ставили, то вони були такі, на які й сподівалися: кілька серйозних, а решта зійшла на комізм. Всі прес-конференції схожі між собою: це — жахлива мішанина, найкраще тут стоїть поряд з найгіршим. Очевидно, журналісти не вміють відрізнити Першого дельфіна, що розмовляє людською мовою, від «кінозірки», яка-прославила себе перипетіями приватного життя. Правда, Фа мимохіть посприяв цій плутанині своїми влучними відповідями й грайливим мисленням.

Зауважую також, що Бі мене приємно здивувала на цій прес-конференції. В її поведінці й сліду не лишилося від колишньої полохливості, що так заважала зближенню з нею. Півроку тому, коли вона, можливо, за наполяганням свого чоловіка, заговорила, ця полохливість почала зникати. Як тільки дельфінка зважилася на цей крок, стала змагатися з Фа й доклала стільки зусиль, що незабаром випередила його в мові й вимові. На прес-конференції Бі теж показала свій спортивний запал. Не виставляючи себе напоказ, як Фа, й не намагаючись відповісти замість нього, вона дуже добре зрозуміла, що її знання всього, що пов’язане з морем, надали їй вагому перевагу над ним, і в слушний момент надзвичайно тонко зуміла скористатися з цього.

Прес-конференція за участю дельфіна Івана та дельфінка Бессі, що відбулася 20 лютого 1971 року.

(Не маючи змоги занотувати більше, я літерою «Ж» зазначаю різних журналістів, що ставили запитання[31]).

Ж. Фа, скільки вам років?

Фа. П’ять.

(Пронизливий, крикливий і гугнявий голос Фа, здається, здивував аудиторію, хоча професор Севілла в своїй розповіді й підкреслив, що Фа вимовляє звуки не ротом, а дихалом).

Ж. Бі, скільки вам років?

Бі. Не знаю.

Ж. Чому?

Фа. Бі народилася в морі.

Ж. Фа, чому ви відповідаєте замість Бі?

Фа. Бі — моя дружина. (Сміх).

Ж. Фа, ви народилися в басейні?

Фа. Так.

Ж. Чи сумуєте ви за морем?

Фа. Я не знаю його…

Ж. У морі є багато місця для плавання.

Фа. Бі каже, що море небезпечне.

Ж. Правда, Бі?

Бі. Так.

Ж. Чому?

Бі. Там є тварини, що нападають на нас.