Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— Я просуваюся вперед?

Арлетта засміялася.

— Ні, ні, любий, ти зовсім не просуваєшся вперед.

— Що ж, — добродушно сказав Севілла, — це доказ тому, що моє плескання ногами по воді не штовхає мене вперед.

Вийшов з води, витяг із задньої кишені шортів гребінця, сів поряд із Арлеттою, й дбайливо зачесався.

— Ти не годна збагнути, яке полегшення відчув я, вирішивши все кинути. Гірше для слави, ліпше для Лоренсена. О, я не вдаю з себе скромну людину, — повів він далі. — Знаю, то важлива справа — налагодити мовне спілкування людини з твариною. Це велика перемога людини, перемога морального, соціального, філософського й навіть релігійного значення. А для дельфінів чудова нагода піднятися з допомогою мови до людського розуму, — Севілла зіперся плечима до Арлеттиних плечей. — Ти мовчиш?

— Я слухаю тебе, — озвалася Арлетта. — Хочу збагнути, чи правильно зрозуміла твоє рішення.

Севілла звів свої густі брови.

— Ти не погоджуєшся?

— Здається, ні, — відказала вона. — Вірніше, не зовсім погоджуюся..

Севілла подивився на неї, трохи помовчав і заговорив з тим же запалом:

— На мою думку, ніколи не буде злагоди між ученим і державою. Ніколи! їхні точки зору надто різні. Для вченого наука — це пізнання, а для держави — зовсім інше. — Він докинув згодом: — Для держави наука — це сила. Вчений для держави — лише знаряддя, яке вона утримує, аби досягти могутності. Звісно, вона вимагає від цього знаряддя, втримуючи його, повного підпорядкування своїй меті. А вчений хоче почуватися вільно, бо він шукає істину. Та насправді вченого без його відома вербують, закабаляють, полонять. Що ж, я кладу край цій неволі, вистачить! — раптом підвищив тон Севілла.

Якусь мить мовчали. Відтак Арлетта сказала:

— Любий мій, ти дещо забуваєш. Фа належить лабораторії. А полишити лабораторію — це полишити Фа. Цього робити не варто. Адже тепер Фа — особа.

«27 грудня 1970 року.

Шановний містере Адамс!

Я поміркував над Вашою пропозицією. Згоден працювати за новими умовами: беручи на роботу до себе асистента, віддаватиму його вам для перевірки. Можу також не звільняти його або не згоджуватися на його відставку, доки Ви не дозволите. Одначе я не можу керувати лабораторією, для якої сам не набиратиму персонал.

Чекаючи відповіді, вважаю себе відставником.

Щиро Ваш

Генрі С. Севілла».

Р.S. Вам це пишу на терасі бунгало, на «недоступність» якого Ви нарікали. Очевидно, за кілька тижнів до того, як Ви мені на це натякнули, будинок уже не був «недоступний».

«30 грудня 1970 року.

Шановний містере Севілла!

Пропозиція, про яку Ви повідомили в своєму листі від 27 грудня, цілком нас влаштовує. Беручи до уваги Вашу чудову працю й глибокі емоції до Фа й Бі, містер Лоррімер висловлює побажання, аби Ви залишилися, на чолі проекту «Логос» тоді, коли комісія, заручившись згодою на найвищому рівні, безперечно, вирішить розголосити Ваші праці.

Щиро Ваш Д.К.Адамс».

З щоденника професора Севілли.

Адамс повідомив мене телефоном п’ятнадцятого, а Лоррімер підтвердив листом сімнадцятого, що комісія вирішила ознайомити з результатами моїх досліджень американську й світову громадськість. Того ж дня Адамс приїхав із Вашінгтона на Флориду, щоб поговорити зі мною про заходи безпеки, яких слід вжити в зв’язку з прес-конференцією, що має відбутися двадцятого. Щоб приховати місце розташування нашої лабораторії, вирішено доставити Бі й Фа під посиленою вартою літаком до одного флоридського океанаріуму, який тимчасово орендували для цього. На моє прохання аудиторія прес-конференції не повинна перевершувати сотню журналістів і телекоментаторів, щоб галаслива юрба й гамір не травмували дельфінів. З цих же міркувань журналістів просили уникати проявів бурхливих почуттів, однак насправді цієї умови майже ніхто не дотримувався, хіба що лише спочатку.

Адамс наполягав, щоб під час інтерв’ю Бі й Фа лежали на твердому безводному дні басейну, а їх змочували б мокрими простирадлами або просто кропили водою. Я відкинув цю пропозицію, бо вважаю, що дельфіни повинні перебувати в природних умовах.

З свого боку, я запропонував тримати їх у звичайному для них середовищі, лише наповнити вщерть басейн водою, щоб дельфіни, відповідаючи на запитання, могли класти голови на бортик.

Коли розпочалася прес-конференція, жоден журналіст не мав ніякого уявлення, про що йтиме мова, — настільки все було оповите таємністю. Я ввійшов до зали разом із працівниками лабораторії, користуючись, як і всі, спеціальними перепустками. Ми сіли на першу лаву амфітеатру, ніби збиралися дивитися звичайну виставу з акробатичними номерами у виконанні дельфінів. Обидві таємні служби були добре представлені тут своїми агентами, й Арлетта крадькома показала мені містера Сі, що скромно сидів у п’ятому ряду; він був саме такий, як вона мені його описала: кругловидий, рум’яний, енергійний, з холодними очима. Неподалік від нього я помітив «величаву, як природа, але не настільки природну» місіс Грейсу Фергюсон, котра, як тільки я глянув на неї, підвела правицю й, розігнувши пальці, замахала ними, начебто грала на піаніно. Я подумав, що її чоловік, крім усього, був власником газети, й місіс зуміла захопити місце якогось бідолахи, запрошеного сюди. Вона вдяглася так, як, на її думку, мала б одягтися журналістка, — в білу гофровану спідницю й білу блузку без рукавів. Не знаю чому, але найпростіші речі, що їх носила вона, здавалися дорогоцінними. Ще до того, як Лоррімер надав мені слово, вона встигла передати мені складену вчетверо цидулку такого змісту:

«Дорогий Генрі, я так рада за Вас. Грейса».

Присутність самого Лоррімера й той факт, що він коротким виступом відкрив прес-конференцію, засвідчили, що державне агентство мало намір скористати з дослідів, які воно фінансувало. Розуміючи, наскільки журналістів заінтригує новина, яку їм обіцяли й про яку вони нічогісінько не відали, — інакше вона не