Темна матерія - Блейк Крауч

— Що це? — питаю. — Що відбувається?

— Ми збираємося закінчити те, що почали тієї ночі, коли ти повернувся. Я ставитиму питання, і цього разу ти на них відповідатимеш.

Я підводжуся зі стільця, іду до дверей, намагаюся відчинити їх.

Зачинено.

— Сядь!

Голос Лейтона ляскає, як постріл.

— Я хочу піти.

— А я хочу, щоб ти почав говорити правду.

— Я сказав тобі правду.

— Ні, ти сказав правду Даніелі Варгас.

По той бік скляної стінки відчиняються двері й у глядацьку аудиторію, хитаючись, заходить чоловік, якого веде один із охоронців, ухопивши його за шию.

Обличчя першого чоловіка з розгону вдаряється об скло.

Боже мій!

Ніс Раяна роз’юшений, одне око повністю заплющене.

З його розбитого й опухлого обличчя по склу течуть цівки крові.

— Ти сказав правду Раяну Голдеру.

Я кидаюсь до Раяна й кличу його на ім’я.

Він намагається відповісти, але мені не чути через бар’єр.

Я впиваюся поглядом у Лейтона.

— Сядь, бо зараз я когось покличу й тебе прив’яжуть до стільця, — наказує він.

Хвиля люті знову навалюється на мене. Цей чоловік несе відповідальність за смерть Даніели. А тепер це. Цікаво, чи встигну я повидирати йому очі, перш ніж мене від нього відтягнуть.

Але я сідаю.

Я питаю:

— Ти його вистежив?

— Ні, Раян прийшов до мене, стурбований тим, що ти розказував у квартирі Даніели. І це саме те, що я хочу почути зараз.

Я дивлюся, як охоронець штовхає Раяна на стілець у першому ряду, і до мене доходить — Раян створив те, чого бракувало, щоб куб запрацював. Оту «сполуку», про яку він торочив на мистецькій інсталяції Даніели. Якщо наш мозок заблокований і не дозволяє нам сприймати наш власний квантовий стан, то, може, існує якийсь препарат, котрий здатен відключити цей механізм — оту «огорожу», про яку я писав у програмному зверненні.

Раян із мого світу досліджував роль префронтальної кори в генеруванні свідомості. Не так уже важко здогадатися, що тутешній Раян таки створив якийсь препарат, який змінює сприйняття реальності нашим мозком. Це не дозволяє нам декогерувати через взаємодію зі своїм середовищем і перешкоджає виникненню колапсу нашої хвильової функції.

Я опам’ятовуюсь.

— Навіщо ти його побив? — питаю.

— Ти сказав Раяну, що ти професор у коледжі Лейкмонта, що маєш сина, і що Даніела Варгас фактично твоя дружина. Ти сказав, що тебе викрали якось уночі, коли ти йшов додому, після чого ти прокинувся тут. Ти сказав йому, що це не твій світ. Ти визнаєш, що говорив все це?

Ні, все-таки цікаво, що я встигну зробити з ним, перш ніж мене від нього відтягнуть? Зламати йому ніс? Вибити зуби? Убити?

Голос, який виривається з мене, схожий на гарчання.

— Ти вбив жінку, яку я люблю, за те, що вона розмовляла зі мною. Ти жорстоко побив мого друга. Ти притяг мене сюди без моєї згоди. І ти хочеш, щоб я відповідав на твої питання? Пішов ти в сраку! — я дивлюся крізь скло. — Пішли ви всі!

— Може, ти й не той Джейсон, якого я знаю і люблю, — каже Лейтон. — Може, ти лише тінь того чоловіка, з дрібкою його амбіцій та інтелекту, але ж і в тебе кебети вистачить задуматись: А раптом куб працює? Це значить, що ми сидимо на найбільшому науковому досягненні всіх часів і народів, з такими можливостями використання, які нам і не снилися, а ти нам тут очі колеш тим, що ми вдаємося до крайнощів, захищаючи його?

— Я хочу піти.

— Ти хочеш піти. Чи ти ба. Зваж усе мною щойно сказане, а тепер помізкуй: ти єдиний успішно пройшов цю штуку. Ти володієш надзвичайно важливими знаннями, на здобуття яких ми витратили мільярди грошей і десятиліття нашого життя. Я це кажу не для того, щоб тебе залякати, я просто звертаюся до твого логічного мислення — невже ти й справді думаєш, що ми не знайдемо способу, як витягти з тебе цю інформацію?

Питання повисає в повітрі.

У жорстокій тиші я дивлюсь на глядачів.

Дивлюся на Раяна.

Дивлюся на Аманду. Вона уникає погляду. У неї в очах бринять сльози, але її підборіддя напружене й жорстке, наче вона зібрала останні сили, щоб тримати себе в руках.

— Я хочу, щоб ти слухав дуже уважно, — каже Дейтон, — прямо тут, негайно, у цій кімнаті — це ж так просто, як ніколи. Я хочу, щоб ти постарався як слід, і видушив максимум користі з цього моменту. А тепер дивись на мене.

Я дивлюся на нього.

— Це ти побудував куб?

Я мовчу.

— Це