Темна матерія - Блейк Крауч

Коли з’являються люди Лейтона, обличчя Аманди полотніє від жаху, а в мене на піднебінні відчувається різкий металевий присмак.

Я питаю:

— Працівники самі собі створюють паролі, чи їх призначають?

— Ми самі придумуємо.

— Дай мені твою картку.

— Навіщо?

— Бо, може, ніхто не додумався заблокувати мій пароль.

Поки вона мені її передає, у тих же дверях з’являється Лейтон.

Він вигукує моє ім’я.

Я озираюсь, Лейтон і його люди біжать до нас коридором.

Я сканую картку.

— Ім’я, будь ласка.

— Джейсон Дессен.

— Пароль.

Авжеж, це саме я.

Місяць і рік мого народження задом наперед.

— Три-сім-два-один.

— Розпізнавання голосу підтверджено. Ласкаво просимо, докторе Дессен.

Сирена вдаряє по нервах.

Двері починають поволі відчинятися. Я безпорадно дивлюсь на те, як ці люди наближаються до нас — червонопикі, грають м’язами.

За чотири-п’ять секунд од нас.

Щойно броньовані двері розсуваються на достатню ширину, Аманда протискається туди.

Я забігаю за нею в ангар, мчу по гладкій бетонній підлозі до куба.

У центрі управління порожньо, світло б’є десь згори, і я із жахом усвідомлюю, що далі тікати нікуди.

Ми добігаємо до куба, Аманда кричить:

— Нам доведеться сховатися всередині!

Я повертаюся, бачу, що перший чоловік вривається у відчинені броньовані двері, тримаючи у правиці пістолет чи електрошокер. По його пиці розмазана кров, мабуть, Раянова. Він зафіксовує на мені погляд, піднімає зброю, але я встигаю забігти за ріг куба.

Аманда штовхає двері, і коли в ангарі вмикається тривога, вона зникає всередині.

Я кидаюся за нею, мало не наступаючи їй на п’яти. Стрибаю через поріг прямо в куб.

Вона відштовхує мене з дороги, впирається плечем У Двері.

Я чую голоси й кроки, що наближаються.

Аманда старається щосили, і я теж з розгону навалююся на двері разом із нею.

Вони, мабуть, важать цілу тону.

Нарешті двері починають рухатися в протилежному напрямку.

На дверній рамі з’являються чиїсь пальці, але інерція працює на нашу користь.

Двері з грюкотом зачиняються, масивний засув стає на своє місце.

Тиша.

І непроникна пітьма. Темрява така глибока й суцільна, що голова йде обертом.

Я добираюся до найближчої стіни, кладу руки на метал, просто, щоб спертись на щось тверде, і намагаюсь усвідомити те, що я і справді перебуваю всередині цієї штуки.

— Вони зможуть прорватись у двері?

— Не думаю. Двері мають блокуватися на десять хвилин. Схоже на якийсь вбудований захист.

— Захист від чого?

— Хтозна. За тобою ж гналися? Ти насилу вискочив із халепи. Це ж ти його побудував. Здається, він таки працює.

Я чую, як у темряві щось шарудить.

Умикається ліхтар Колемана із живленням від батарейок, освітлюючи внутрішню частину куба блакитнуватим світлом.

Так дивно, страшно, але ж і дух захоплює від того, що я нарешті опинився тут, серед цих товстелезних, майже непорушних мурів.

Перше, що я бачу при світлі — чотири пальці, відрізані на рівні другої фаланги.

Аманда стоїть на колінах над відкритим рюкзаком, запустивши туди руку по плече. Зважаючи на те, що прямо перед нею на друзки розбилося все її життя, викликає подив її стриманість і впевненість людини, яка чітко контролює ситуацію.

Вона витягає невелику шкіряну сумку.

У ній повно шприців, голок і крихітних ампул з якоюсь прозорою рідиною, яка, мабуть, і є тією Раяновою «сполукою».

Я кажу:

— Отже, ти зі мною?

— А в мене є вибір? Вийти звідси й пояснити Лейтону, як я зрадила його й усе, над чим ми працювали?

— Я жодного поняття не маю, як працює цей ящик.

— Я теж, тож, здається, попереду на нас чекають веселі часи. — Вона дивиться на свій годинник. — Коли двері зачинилися, я увімкнула таймер. — Вони увірвуться сюди через вісім хвилин, п’ятдесят шість секунд. Якби не брак часу, можна було б просто випити одну із цих ампул, або вколоти внутрішньом’язово, але зараз мусимо знайти вену. Доводилось робити собі внутрішньовенну ін’єкцію?

— Ні.

— Закасай рукав.

Вона зав’язує гумовий джгут над моїм ліктем, бере мою руку й підносить її до світла лампи.

— Бачиш оцю вену, перед ліктьовим суглобом? Це твоя ліктьова вена. Сюди й треба