Темна матерія - Блейк Крауч

А чи кращий він батько для Чарлі?

Кращий чоловік для Даніели?

Кращий коханець?

Він зробив це для мене.

Ні.

Я ще більший придурок, ніж я собі уявляв.

Я зробив це для себе.

Коли замок у дверях клацає, я інстинктивно втискаюсь у стіну.

Ось воно.

Вони прийшли по мене.

Двері повільно відчиняються, на порозі стоїть одна людина, силуетом на тлі світла ззаду.

Вони заходять, зачиняють за собою двері.

Не бачу, хто це.

Але я відчуваю, що це вона — чи то парфуми, чи то гель для душа.

— Амандо?

Вона шепоче:

— Говори тихіше.

— Де Раян?

— Його нема.

— Що значить, «нема»?

Її голос на межі сліз, на межі зриву.

— Вони вбили його. Мені так шкода, Джейсоне. Я думала, вони просто лякають його, а вони...

— Він мертвий?

— Вони прийдуть по тебе з хвилини на хвилину.

— А чому ти...

— Бо я не підписувалась на це лайно. На те, що вони зробили з Даніелою. З Голдером. На те, що вони збираються зробити з тобою. Вони переступили межу, яку не можна переступати. Ні заради науки. Ні заради чого б то не було.

— Ти можеш вивести мене з цієї лабораторії?

— Ні, та тобі це й не допоможе, бо твоє обличчя — в усіх новинах.

— Про що ти? Чому я в новинах?

— Тебе шукає поліція. Вони думають, що це ти вбив Даніелу.

— Твої люди мене підставили?

— Мені дуже шкода. Послухай, я не можу вивести тебе з лабораторії, але я можу провести тебе в ангар.

— Ти знаєш, як працює куб?

Я відчуваю, що вона пильно дивиться на мене, хоч я її і не бачу.

— Поняття не маю. Але це твій єдиний вихід.

— Наскільки я чув, зайти в цю штуку — все одно, що вистрибнути з літака, не знаючи, чи розкриється твій парашут.

— Якщо літак все одно впаде, то яка різниця?

— А що з камерою?

— Із отією? Я її вимкнула.

Я чую, як Аманда рушає до дверей.

З’являється вертикальна лінія світла, розширюється.

Коли двері камери розчиняються навстіж, я бачу рюкзак на її плечах. Вийшовши в коридор, вона поправляє свою червону спідницю-олівець, і озирається на мене.

— Ти йдеш?

Я підводжуся, спираючись на раму ліжка.

Я, мабуть, просидів у темряві кілька годин, бо світло в коридорі просто нестерпне. Від несподіваного блиску печуть очі.

На якусь хвилю ми полишені самі на себе.

Аманда вже прямує до броньованих дверей у дальньому кінці.

— Ходімо! — шепоче.

Я тихо йду слідом. Над головою миготять панелі флуоресцентного освітлення.

Коридор німує, чути тільки відлуння наших кроків.

Коли я підходжу до сенсорного екрана, Аманда вже тримає свою картку-ключ під сканером.

— А в центрі управління нікого не буде? — питаю. — Я думав, там завжди хтось чергує...

— Сьогодні моя черга. Я тебе сховаю.

— Вони довідаються, що ти мені допомогла.

— Поки вони це зрозуміють, мене вже тут не буде. Комп’ютеризований жіночий голос говорить:

— Ім’я, будь ласка.

— Аманда Лукас.

— Пароль.

— Два-два-три-сім.

— Доступ заборонено.

— От чорт!

— Що сталось?

— Хтось, мабуть, побачив нас у камеру в коридорі й заблокував мій пропуск. Лейтон знатиме вже за кілька секунд.

— Спробуй ще раз.

Вона знову сканує свою картку.

— Ім’я, будь ласка.

— Аманда Лукас.

— Пароль.

Цього разу вона говорить повільно, ретельно вимовляючи слова:

— Два-два-три-сім.

— Доступ заборонено.

— Трясця твоїй матері!

Двері в іншому кінці коридору відчиняються.