Темна матерія - Блейк Крауч

— Авжеж.

Ця інша версія мене намагалась помістити людину в суперпозицію. Теоретично це неможливо, враховуючи нашу свідомість і силу спостереження, які цього не дадуть зробити. Але якщо в мозку є механізм, відповідальний за ефект спостереження...

— Ти хотів його вимкнути.

— Точно.

— Тобто, мій препарат не допускає виникнення у нас декогеренції?

— Думаю, що так.

— Але ж він не може перешкодити іншим декогерувати нас. Він не може перешкодити притаманному їм ефекту спостерігача визначати нашу реальність.

— Саме тоді в гру вступає отой ящик.

— Дідько його бери! То ти придумав, як перетворити людину на живого й мертвого кота? Це... жахливо.

Відмикають двері камери.

Ми одночасно підводимо голови й бачимо Лейтона, який стоїть на порозі в оточенні своїх охоронців — двох чоловіків середнього віку в затісних сорочках поло, заправлених у джинси, і в не надто хорошій формі.

Вони справляють враження людей, для яких жорстокість — це просто робота.

— Раяне, ходімо з нами, будь ласка, — каже Лейтон.

Раян вагається.

— Витягніть його звідси.

— Я йду.

Раян підводиться і шкутильгає до дверей.

Охоронці беруть його попід руки й витягають геть. Лейтон залишається.

Він дивиться на мене.

— Це не я, Джейсоне. Я це ненавиджу. Я ненавиджу, що ти примушуєш мене бути таким монстром. І до чого це приведе? Це не мій вибір, а твій.

Я стрибаю з ліжка й кидаюсь на Лейтона, та він грюкає дверима в мене перед носом.

У моїй камері вимикають світло.

Я бачу тільки зелену світлову точку камери нічного спостереження над дверима.

Я забився в куток у темряві й згадую все, що сталося й привело мене до цього моменту, відколи я почув ті кроки, які переслідували мене недалеко від мого дому, в моєму світі, п’ять неможливих днів тому.

Відколи я побачив маску гейші й пістолет, єдиними моїми відчуттями стали страх і сум’яття.

Зараз, у цей момент, відсутня всяка логіка.

Неможливе вирішення проблеми.

Не існує ніякого наукового підходу.

Я просто спустошений, зламаний, нажаханий, і хочу, щоб усе це вже закінчилось.

На моїх очах убили кохання мого життя.

Мого старого друга, мабуть, катують, поки я оце тут сиджу.

І ці люди ще добряче помордують мене, перш ніж я сконаю.

Я такий наляканий.

Я сумую за Чарлі.

Я сумую за Даніелою.

Я сумую за своїм стареньким особняком, на ремонт якого в мене ніколи не вистачало грошей.

Я сумую за нашим іржавим «Субурбаном».

Я сумую за своїм кабінетом у студентському містечку.

За моїми студентами.

Я сумую за життям, саме за моїм життям.

І раптом у цій темряві наче зажевріла нитка електролампочки — до мене почала доходити правда.

Я чую голос свого викрадача, якийсь наче знайомий, котрий розпитує мене про моє життя.

Про мою роботу.

Про мою дружину.

Чи називаю я її «Дані».

Він знав, хто такий Раян Голдер.

Господи!

Він приволік мене на якусь закинуту електростанцію. Накачав мене наркотиками.

Розпитував мене про моє життя.

Забрав мій телефон, мій одяг.

Чорти б тебе вхопили!

Він стоїть у мене перед очима.

Моє серце клекоче від люті.

Він зробив усе це, щоб улізти в мою шкуру.

Щоб забрати собі моє життя.

Жінку, яку я люблю.

Мого сина.

Мою роботу.

Мій дім.

Бо той чоловік був я.

Той, другий Джейсон, який побудував куб — він зробив це для мене.

Коли зелений вогник камери відеоспостереження гасне, я розумію, що десь у душі я знав це, щойно побачив той куб.

Просто не хотів дивитися правді в очі.

А чому б мені хотіти?

Одна річ загубитися в чужому тобі світі.

І зовсім інша річ знати, що тебе замінили в твоєму. Ця краща версія тебе загребла твоє життя.

Він розумніший за мене, тут немає