Темна матерія - Блейк Крауч

Я питаю:

— А моя робота тут? Мої записи?

— Само собою.

Ми доходимо до дальньої сторони куба.

Він заводить мене за наступний ріг.

З цього боку в куб врізані двері.

— А що всередині? — питаю.

— Сам подивися.

Основа дверної рами розташовується на висоті близько тридцяти сантиметрів над підлогою ангара.

Я опускаю ручку, штовхаю двері, збираюсь зайти всередину.

Лейтон кладе руку мені на плече.

— Далі ні кроку, — каже він. — Для твоєї ж безпеки.

— Це небезпечно?

— Ти був третім, хто зайшов усередину. Ще двоє зайшли після тебе. Поки що повернувся тільки ти.

— Що з ними сталося?

— Ми не знаємо. Усередині не можна використовувати записуючі пристрої. Єдиний, хто може надати потрібну нам інформацію, це той, хто зможе повернутися назад. Ось як ти.

Усередині куб порожній, там темно, стіни голі.

Стіни, підлога й стеля зроблені з того ж матеріалу, що й поверхня назовні.

Лейтон каже:

— Він звуконепроникний, непроникний для радіації, герметичний і, як ти, мабуть, здогадався, генерує сильне магнітне поле.

Я зачиняю двері, засув по той бік стає на своє місце.

Я дивлюся на куб і ніби бачу, як ожила нездійсненна мрія.

У моїх дослідженнях того часу, коли мені було під тридцять, також був задіяний куб, дуже схожий на цей. Тільки заввишки він був сантиметрів три і призначався для розміщення макроскопічних об’єктів у суперпозицію.

У те, що ми, фізики, із характерним почуттям гумору, притаманним ученим, називаємо «стан кота».

Як у кота Шредінгера в знаменитому уявному експерименті.

Уявіть собі, що в запечатаній коробці є: кіт, флакон із отрутою і джерело радіоактивного випромінювання. Якщо вбудований датчик зареєструє радіоактивність, наприклад, в результаті розпаду атома, флакон розіб’ється, отрута виллється і вб’є кота. Ймовірність того, що атом розпадеться, дорівнює ймовірності того, що він не розпадеться.

Це дотепний спосіб прив’язати результат, отриманий у класичному світі, нашому світі, до події квантового рівня.

Копенгагенська інтерпретація квантової механіки пропонує божевільну річ: перед тим, як коробка відкриється, перед тим, як спостереження відбудеться, атом знаходиться в суперпозиції — у невизначеному стані як розпаду так і нерозпаду одночасно. Це, своєю чергою, означає, що й кіт також живий і мертвий одночасно.

І тільки тоді, коли коробка відкривається й відбувається спостереження, тоді ж відбувається колапс хвильової функції в один із двох станів.

Іншими словами, ми бачимо тільки один із можливих результатів.

Наприклад, мертвого кота.

І це стає нашою реальністю.

Але далі відбувається і справді щось загадкове.

А чи не існує часом якийсь інший світ, настільки ж реальний, як і наш, де ми відкриваємо цю коробку й знаходимо живого кота, який мурчить?

Мультисвітова інтерпретація квантової механіки відповідає: так.

Що коли ми відкриваємо коробку, з’являється розгалуження.

Один всесвіт, де ми знаходимо мертвого кота.

І другий, де ми знаходимо живого кота.

І що це сам акт нашого спостереження за котом убиває його, або залишає живим.

Ну, а далі вже й зовсім глузд за розум завертає.

Бо такі спостереження відбуваються постійно.

Отже, якщо при спостереженні чогось світ і справді розколюється, значить існує неймовірно величезна, безкінечна кількість всесвітів — мультивсесвіт — де все, що може трапитися, трапиться.

Моєю метою у роботі з крихітним кубиком було створити середовище, захищене від спостереження і зовнішніх впливів так, щоб макроскопічний об’єкт — диск із нітриду алюмінію завдовжки 40 мкм, який складався приблизно з трильйона атомів — міг безперешкодно існувати в такому невизначеному «котячому» стані й не декогерував унаслідок взаємодії з його навколишнім середовищем.

Цю проблему я так і не вирішив, поки в мене було фінансування, але якась моя версія, очевидно, це таки зробила. А потім масштабував саму ідею до незбагненного рівня. Бо якщо те, що каже Лейтон, правда, то цей куб робить щось таке, що, наскільки мені як фізику відомо, неможливе.

Мені соромно, наче я програв перегони кращому супернику. Цей куб зробила людина дуже гострого розуму.

Якийсь розумніший, кращий я.

Я дивлюсь на Лейтона.

— Воно працює?

— Судячи з того, що ти стоїш тут поряд зі мною, можна припустити, що таки працює, — відповідає він.

— Я не розумію. Якщо ти хочеш помістити частку в квантовий стан у лабораторії, ти створюєш деприваційну камеру. Видаляєш усе світло, викачуєш усе повітря, опускаєш температуру до якихось крихт вище абсолютного нуля. Це може вбити людину. І