Темна матерія - Блейк Крауч

— Не торкайся до мене!

— Ти пробув у цій камері майже двадцять чотири години. Мені не завдає втіхи зв’язувати тебе й колоти заспокійливе, але поки ти несеш загрозу для себе та інших, ситуація не може змінитися. Тобі треба щось поїсти й випити. Ти зробиш це?

Я втуплююсь у тріщину в стіні.

Я уявляю, як головою Лейтона я пробиваю ще одну.

Гачу нею об бетон знову, і знову, і знову, і знову, поки від неї залишиться сама тільки червона каша.

— Джейсоне, або ти дозволяєш, щоб тебе погодували, або я вставлю зонд тобі в шлунок.

Я хочу йому сказати, що вб’ю його. Його й усіх інших у цій лабораторії. Я відчуваю, як ці слова вже зриваються з мого язика, але голос розуму перемагає — я повністю в руках цієї людини.

— Я знаю, те, що ти бачив у тій квартирі, було жахливе, я дуже жалкую про це. Я б хотів, щоб цього ніколи не траплялося, але часом ситуація заходить надто далеко... Послухай, я хочу, щоб ти знав, що мені дуже, дуже прикро, що все це відбулося на твоїх очах.

Лейтон підводиться, іде до дверей, відчиняє їх.

Стоячи на порозі, він обертається до мене. Його обличчя наполовину освітлене, наполовину в темряві.

Він каже:

— Може, ти не хочеш зараз про це слухати, але без тебе цього місця не було б. Нікого з нас тут би не було, якби не твоя робота, твій геній. Я нікому не дозволю про це забути. Особливо тобі.

Я заспокоююсь.

Я вдаю, що заспокоююсь.

Бо лежачи зв’язаним у цій комірчині, я ніякого чорта не доб’юся.

З ліжка, прямо в камеру спостереження, встановлену над дверима, кажу, щоб прийшов Лейтон.

Через п’ять хвилин він уже розв’язує мої пута й каже:

— Мабуть, я такий же щасливий, як і ти, що можу визволити тебе із цих штук.

Він подає мені руку.

Мої зап’ястя стерті в кров шкіряними пасками.

У роті пересохло.

Я вмираю від спраги.

Він питає:

— То як, тобі краще?

Мені раптом спливає на думку, що мій перший намір, коли я тут прийшов до тями, був правильний. Бути тим, за кого мене вважають. Єдиний спосіб вибратись із цієї халепи — напирати на провали в пам’яті й порушення самоідентифікації. От хай вони самі й заповнюють прогалини. Бо якщо я не той, за кого вони мене вважають, то навіщо я їм тоді здався.

Тоді я зроду не вийду живим із цієї лабораторії.

Я кажу йому:

— Я злякався. Тому й тікав.

— Я тебе чудово розумію.

— Мені шкода, що я завдав тобі стільки прикрощів, але ж і ти мусиш мене зрозуміти — я кінців ніяк не зведу. На місці останніх десяти років тільки зяюча діра.

— І ми докладемо всіх зусиль, щоб допомогти тобі відновити ці спогади. Щоб ти одужав. Ми зробимо МРТ. Ми перевіримо тебе на ПТСР. Наш психіатр Аманда Лукас скоро займеться тобою. Даю тобі слово, ми перериємо все вздовж і впоперек, поки все не відновимо. Поки ти повністю не повернешся.

— Дякую.

— А ти зробиш те саме для мене. Послухай, я не маю жодного уявлення, про те, через що ти пройшов за ці останні чотирнадцять місяців, але чоловік, якого я знаю одинадцять років, мій колега й друг, разом з яким ми все оце будували, — він замкнений десь у твоїй голові, і я зроблю все, щоб його там знайти.

Жахлива думка — а раптом усе так і є?

Мені здається, що я знаю, хто я.

Але якась частинка мене сумнівається... А що, як спогади мого реального життя — чоловіка, батька, професора — нереальні?

А раптом це якийсь побічний продукт ушкодження мозку, яке я отримав, працюючи в цій лабораторії?

А що, як я і справді той, ким усі мене вважають у цьому світі?

Ні.

Я знаю, хто я.

Лейтон сидить на краю матраца.

Тепер він поклав ноги на ліжко й сперся спиною на бильце для ніг.

— Мушу спитати, — каже він. — А що ти робив у квартирі тієї жінки?

Брешу.

— Та я і сам до пуття не знаю.

— А звідки ти її знаєш?

Намагаюсь не дати волю сльозам і гніву.

— Я зустрічався з нею колись дуже давно.

— Повернімося до початку. Коли