Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— Це залежить тільки від вас. Однак попереджаю: завтра може бути пізно.
— Що я маю робити?
Катерина не відповіла на це запитання. Вона довго мовчки дивилася на Долорес, і я гадав, вона роздумує, що відповісти. Проте я помилився.
— Чи можете ви мені чесно сказати, що сталося з щоденником Хосе Браго і рукописом роману «Вежа без вікон»? — несподівано спитала вона.
Долорес неспокійно засовалась.
— Звідкіля ви знаєте про щоденник? — ледь чутно запитала вона.
Аж тут почулися тихі кроки, і з бічного коридора з'явився молодий індіянин, який кілька хвилин. тому привів Катерину.
— Професор просить сеньйорів до кабінету! — промовив він, жестом показуючи на сходи, що вели нагору.
Альберді схопився з крісла. Тільки тепер я помітив, що він дуже схвильований.
— Даруйте… — підводячись, вклонився я Долорес і Катерині.
Сеньйора де Ліма кинула на мене сповнений тривоги погляд, а я всміхнувся їй, даючи очима знак, аби вона не хвилювалась.
Молодий індіянин провів нас аж до дверей Боннардового кабінету і повернувся.
Професор, одягнений у білий халат, стояв на порозі. Він привітав нас кивком голови, жестом руки запросивши всередину.
Яскраво освітлений кабінет видався мені значно просторішим, ніж тоді, коли я був тут уперше. На вікні, щільно затуленому шторою, лежали шматки розбитої шибки.
Боннард помітив мій погляд і глузливо всміхнувся.
— Ваші клієнти бавляться… А ось лист із поздоровленням.
Він потягся до відкритої шухляди в письмовому столі й подав мені зім'ятий аркуш паперу.
«Вбивців під суд», — прочитав я набазграні невправною рукою слова.
— Сідайте! — мовив Боннард. Проте сам не сів, а тільки рівною, розміреною ступою заходив по кабінету.
— Давно ж ти тут не був, Ест:.. — трохи помовчавши, мовив він до Альберді.
— Давно, — сказав священик, беручи в мене аркуш. — Це закинули через вікно? — запитав він перегодом.
— Принесли. на таці! — глузливо засміявся професор. — А ви на мене не гнівайтесь… — зупинився він переді міною. — Зрештою, ви самі винні. Я думав тоді, що до мене завітала ще одна із тих свиней, котрі риють під мене яму…
Початок розмови не віщував нічого доброго.
— Ти гадаєш, що це да Сільва? — запитав Альберді, кладучи аркуш на стіл.
— Ти догадливий… Але все це не має значення. Мені сказали, що ви людина чесна, — знову повернувся він до мене. — Найближчі дні покажуть, чи це правда. Однак я не можу ризикувати. Вам доведеться залишитися в інституті до ранку. Лише завтра об одинадцятій ви зможете покинути цей будинок. І ти, Ест, теж. Коли вам це не до вподоби, ви мусите поїхати звідсіля негайно. Але без хлопця.
Я був приголомшений.
— Навіщо ж ви мене кликали?
— В ситуації, яка зараз склалася, нам потрібна людина, котра, перебуваючи в таборі супротивника, не допустила б небезпечних наслідків людського безглуздя і засліплення.
Я підвівся.
— На жаль, я не бажаю бути в ролі шпика, — різко сказав я.
Боннард скривився так, неначе в нього заболіли зуби.
— Ви якийсь такий… немовби в гарячій воді купаний! — гнівно пирхнув він. — Ніхто не вимагає від вас ніяких інформації Навпаки. Я хочу дати вам вичерпну інформацію. По-перше, для того, щоб ви повністю зорієнтувалися в ситуації й діяли так, як наказують вам розум і порядність, а по-друге, — аби ви, повідомляючи кого слід про все, що тут почули й побачили, утримували дурнів од безглуздих учинків.
— Ви хочете, сеньйоре професоре, щоб у разі процесу…
— Ні, мій любий! Про це не турбуйтеся. До процесу не дійде, бо він нікому не вигідний. А коли б навіть і дійшло — ми маємо свідка, голос якого буде вирішальний… — промовив він з притиском, блиснувши очима. — Адже йдеться про незрівнянно важливіші справи, ніж оте безглузде звинувачення в убивстві.
— Я ще не зовсім розумію свою роль. Я маю бути посередником у налагодженні переговорів, чи як?
— У даному разі йдеться не про переговори. Власне, ваша роль полягатиме лише в стимулюванні ходу деяких процесів… Та навіщо вам пояснювати? Ви самі зорієнтуєтесь.
— Але в який спосіб можна примирити такі несумісні поняття, як необхідність зберігати таємницю і зобов'язання когось інформувати… Та й кого, власне, і в яких межах я маю право інформувати? Сеньйору де Ліма? її чоловіка? А може, слідчого Кастелло?
Боннард глянув на мене майже зневажливо.
— Я бачу — ви знаєте менше, ніж я думав. Вас переоцінили!.. Але тепер це вже байдуже… Отже, коротко: зберігати таємницю ви зобов'язані лише до одинадцятої завтрашнього ранку. Ніяких телефонів, ніяких контактів. По закінченні цього терміну я надаю вам повну свободу руху і використання одержаних інформація. Я розумію ваше становище і не хочу його ускладнювати.
— Що ми зробимо з сеньйорою де Ліма?
— Вона залишиться тут на ніч, або ви зараз же відвезете її до Альберді, в «Каса гранде» чи хоч до самого дідька… Але Маріо з нею не поїде.
— Ви знаєте, що вам загрожує? Хлопець неповнолітній!
— Знаю. Але, по-перше, вимога сеньйори де Ліма, хоч би як їй того хотілося, може бути не виконана, — він легенько всміхнувся. — Маріо тут з доброї волі і може покинути інститут, коли сам схоче… По-друге, найкраще буде, коли сеньйора де Ліма залишиться тут на ніч, навіть не знаючи про умови, які я вам поставив. Зрештою, на те у вас голова… По-третє, все це дрібниці у порівнянні з тим, любий мій, за що йде гра.
— Я постараюсь переконати сеньйору де Ліма, щоб вона лишилась… Зараз її цікавить тільки син. Побачивши його, вона заспокоїться.
— Вранці я візьму їх з собою в столицю. Я виїду о сьомій! Правда, дорогою мені треба владнати кілька справ, але до обіду вони обоє будуть дома. Однак ви