Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— Розумію.

— Не знаю, чи ви добре це розумієте, але то байдуже. Ти, Ест, ясна річ, приймаєш мої умови? — мовив він до Альберді.

— О сьомій п'ятнадцять я повинен правити месу…

— Отже, ти повертаєшся в попівство.

— Я хочу знати, що сталося з Хосе!

Боннард безпорадно розвів руками.

— Даруй, Ест…

— Гаразд! — через силу промовив Альберді. — Я приймаю твої умови. Тільки мені треба з'їздити й попередити паламаря, що правитиметься сама літургія. Але ти скажеш мені, що з Хосе?

Суворе, неприступне обличчя Боннарда на мить проясніло.

— За хвилину ти зможеш з ним порозмовляти сам, — мовив він поволі, якимось урочистим тоном, що зовсім не пасував до його недавньої сухої діловитості.

— Як це можливо? — сказав, затинаючись, Альберді, а в мене перед очима тої ж миті постала приголомшлива картина відкритої труни.

— Ви втратили монополію на безсмертя! — гортанно засміявся Боннард. — Тобі доведеться з цим примиритися, Ест.

— Не розумію…

— І не знаю, чи схочеш зрозуміти… до кінця.

— Кажи! — священик невідривно дивився в обличчя вченого, ніби хотів прочитати на ньому правду.

Але Боннард те квапився з поясненнями. Він підійшов до столу і витяг із шухляди аркуш паперу.

— Напиши паламареві листа. Завтра я виїду на півгодини раніше, і Маріо віддасть того листа дорогою. Гадаю, що так буде безпечніше.

— Ти мені не віриш… — з гіркотою промовив Альберді.

— Не в тобі річ. Навіщо да Сільва знати передчасно…

— Роби, як вважаєш слушним. Альберді сів до столу й заходився писати.

— З того, що ви сказали, професоре, виходить, що Хосе Браго живий, — порушив я мовчанку.

— У певному розумінні…

— І з ним можна розмовляти?

— Авжеж, ось хоч би через оцей інтерком. Боннард підійшов до столу й поклав долоню на невелику скриньку з багатьма перемикачами.

Альберді підвів голову від недописаного листа.

— То Хосе не помер? — тихо спитав він. — А оті останки?.. Невже Гомез помилився?

— Гомез — чудовий фахівець, і він не помилився. То були останки Хосе Браго. І якщо ми умовимося називати смертю припинення фізіологічних функцій тіла, то Хосе справді помер шість років тому. Але ж ти, Ест, фахівець по душах і вперто доводиш, що вони можуть жити без тіла. То чого ж ти дивуєшся? — глузлива посмішка не сходила з Боннардових уст.

— То це… душа Хосе? — прошепотів Альберді, а я відчув, як мурашки пробігли в мене по спині.

— Деякою мірою так. Це душа Хосе Браго і, підходячи теоретично, душа безсмертна. Пам'ятаєш, Ест, як ми вчотирьох із Хосе й Томом Міллером давно колись дискутували про безсмертя? Ось тобі твоє безсмертя: душа Хосе відокремлена від тлінної тілесної оболонки… Тіло вже перетворилося на прах, а душа існує й далі і може існувати так безконечно.

Альберді стояв перед Боннардом, мінячись на обличчі. Напевне, в його розбентеженій голові боролися недовіра з бажанням, аби те, що він почув, виявилося правдою, а захоплення — зі страхом перед непередбаченими наслідками людської сміливості.

— Що ти зробив? — нарешті через силу запитав він.

— Те, що сказав. Визволив од тіла душу Хосе. Але геть жарти… Експеримент має суто науковий характер. Ми перенесли запис особистості Хосе Браго з природної нервової сіті на штучну. Якщо поставити знак рівності між поняттям «душа» і «особистість» — ми перенесли душу Хосе з однієї системи в іншу. Поняття «особистість», правда, не зовсім точне, але ви, мабуть, розумієте, в чому річ. «Душа» — ще більш туманне поняття, але, незважаючи на це, теологи дають собі з нею раду…

Запанувала мовчанка. Я напружено роздумував над тим, що сказав професор, але якось не дуже вловлював сенс його слів.

— То ви помістили мозок Хосе в якийсь апарат? — почав я, пригадуючи собі те, на що натякав да Сільва.

— Н-і! — заперечив професор. — Ми перенесли не мозок, а запис особистості, що була в його фізичній і хімічній структурі. Не знаю, чи розумієте ви, про що я кажу?

— Не зовсім…

— Спробую пояснити вам популярніше, хоч це й не так просто… Передусім, чи знаєте ви, які функції виконують мозкові півкулі та нервова система?

— Більш-менш…

— Гадаю, що скоріше менше, ніж більше. Зрештою, хай це вас не хвилює. Чимало питань у цій царині ще й досі — загадка навіть для фізіологів. Ми перебуваємо немовби в становищі того лікаря-практика, котрий жив сто чи більше років тому і вмів лікувати, часто навіть пристойно, зовсім не знаючи, що саме він лікує…

Він зупинився біля вікна й задумався.

— Я відхилився від теми, — промовив він трохи згодом, ніби виправдуючись. — То які ж функції головного мозку? Ясна річ, я маю на увазі не всі функції, — їх дуже багато, — а тільки ті, котрі становлять, як би це сказати, не ображаючи твого слуху, Ест, матеріальну основу психічного життя. Отож з цієї точки зору найважливішою властивістю мозку є здатність учитися, запам'ятовувати реакції на різні подразники або, як кажуть, формувати умовні рефлекси. Не вникаючи в подробиці механізму пам'яті, скажу тільки те, що він грунтується на таких змінах у структурі мозку, які закріплюють зв'язки між різними безперервними зовнішніми подразниками. Не буду читати вам лекції з фізіології діяльності вищої нервової системи, йдеться про суть явища. А його суть — саме поступове нагромадження і закріплення в структурі мозку досвіду, що є нічим іншим, як записом інформації про зовнішній світ. Цей запис — комплекс порівняно сталих реакцій на певні подразники: способів подразнення, схильності до пошуків одних подразників і уникнення інших. А комплекс психічних властивостей — це ж і є не що інше, як особистість.

— Ти вульгаризуєш! — невдоволено кинув Альберді.

— Я тебе розумію, але в цій примітивній моделі ще немає місця мисленню, а особливо свідомості. Можна навіть сказати,