Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— Не глузуйте, сеньйоре полковнику, — обурився священик.

— Я кажу цілком серйозно. Є певні… підстави. Але про це ми поговоримо згодом… факт лишається фактом — така можливість існує. Ну, хлопче, — повернувся да Сільва до Ігнасіо. — Скажи нам, нарешті, про що просив Маріо дух його батька?

Хлопець нервово вдихнув повітря, ніби перед стрибком у воду.

— Просив… Він просив, аби… Маріо допоміг…

— Як саме допоміг? — лагідно спитав да Сільва.

— Допоміг… — почав Ігнасіо й затнувся. — Я не знаю…

— Пригадай, хлопче.

— Я не знаю… Він щось казав… Казав, що… не може… Щоб Маріо допоміг. Але я не знаю… не знаю, в чому… — в Ігнасіо на лобі виступив рясний піт.

— Не мучте його, полковнику, — втрутився Альберді.

Да Сільва скоса глянув на священика, потім кивнув.

— Так, я бачу — нічого більше від нього ми не дізнаємося. Зрештою, не так уже й важливо, про що говорив зі своїм сином дух Хосе Браго! — з притиском вимовив да Сільва останні слова, і знову не можна було збагнути, каже він серйозно чи жартує.

Господар підійшов до коминка і, певно, натис на кнопку, бо за хвилю ввійшов слуга.

— Ти, мабуть, голодний? — запитав да Сільва хлопця і, не чекаючи відповіді, повернувся до лакея. — Відведи його на кухню і дай повечеряти. Потім дай йому пляшку вина для батька, і нехай вертається додому.

— Дякую, сеньйоре полковнику! — низько вклонився Ігнасіо.

— Не випий дорогою вина! — сміючись, попередив да Сільва. — То для батька. Скажи йому: це за те, що він виховав такого відважного сина! — І, змінюючи тон, додав — А до Бурта поки що не ходи. Не тиняйся ніде. Ти можеш іще знадобитися. Коли треба буде, я по тебе пришлю.

— Зрозуміло, сеньйоре полковнику.

— А тепер іди!

Лакей і хлопець зникли за дверима.

— Ну й як? Ви, панотче, задоволені будівельними матеріалами? — повернув да Сільва розмову на інше. — Я наказав дати найкращі колоди й цеглу.

— Дякую… — скупо зронив Альберді, не дивлячись на господаря. І, немовби побоюючись дальших запитань, квапливо промовив: —Ви, сеньйоре полковнику, надаремне заморочили голову бідолашному хлопцеві… Він повірив усьому, що ви казали!

Да Сільва всміхнувся.

— Мушу признатися — я дивився на нього із щирим подивом. Я не думав, що поміж мешканців Пунто-де-Віста знайдеться хоч один, звичайно, крім вас, панотче, — злегка вклонився він Альберді, — хто відважився б переступити поріг інституту Бурта. Адже я добре знаю цих людей…

— Невже вони справді вірять, що в інституті є привиди?.. — спитав я, згадавши, що казав мені Альберді, коли я приїхав до нього вперше.

Господар пожвавішав.

— Авжеж! Я мушу сказати: те, що ми сьогодні почули з вуст Ігнасіо, кидає певне світло на джерело цих байок. Правда, я чув різні версії, починаючи від того, що в підземеллях інституту бродять привиди собак, котів, мавп і людських душ, які відбувають покуту або ув'язнення, і кінчаючи сатаною у власній персоні, котрий утинає там різні штуки… Одне слово, в інституті Бурта порядкує нечиста сила…

— І все-таки Ігнасіо не побоявся туди зайти.

— Він тільки переліз через паркан, та й то серед білого дня. До будинку ж його затяг Маріо. Ясна річ, щоб зайти туди, а особливо спуститися в підземелля, треба бути неабияким сміливцем, але батьки цього хлопця оселилися в Цунто недавно і, можливо, ще не перейнялися тутешніми настроями. Одначе я гадаю — тут узяли гору передусім цікавість і бажання похвалитися відвагою.

— А розповіді про духів збігаються за часом із смертю Браго?

Господар уважно подивився на мене.

— І так і ні, — відповів він по хвилі, ніби трохи вагаючись. — Перші чутки поширилися років вісім або десять тому, тобто за кілька років до смерті Браго. Років п'ятнадцять-двадцять тому серед персоналу санаторію було кільканадцять мешканців Пунто-де-Віста. Здебільшого жінки, що виконували роботу на кухні, в саду. Чоловіки працювали в котельній… Потім, коли інститут очолив Бурт і заходився провадити свої експерименти, а особливо, коли, після його смерті, прийшов Боннард і ліквідував останні відділення санаторію, там залишилося з Пунто всього кілька чоловік. Та й вони в принципі працювали лише за межами інституту. Боннард не довіряв тутешнім селянам і добирав собі персонал із столиці. Зрештою, тих кілька чоловік з Пунто — садівник із дружиною та три прибиральниці — теж пробули там недовго. Саме тоді, як уже я казав, вісім чи десять років тому, і пішли чутки, ніби в інституті Бурта бродять привиди. Можливо, ці чутки поширив сам Боннард, аби селяни з Пунто не тинялися поблизу інституту. А втім, спочатку це були дуже примітивні байки: про духів в образі котів, собак і навіть мавп. Цей примарний звіринець буцімто блукав уночі коридорами та підземеллями і своїм виттям наганяв страх. Розказували жахливі нісенітниці найчастіше ті, хто ніколи не був в інституті. Ви знаєте, як це буває… Навіть розповіді тих, що працювали на території інституту, були цілком суперечливі. Я трохи цим цікавився і розпитував особисто декого… Тоді в інституті тримали багато піддослідних звірів; це, напевне, й було джерелом вигадок. В усякому разі, до моменту смерті Браго весь старий персонал розбігся.

— Коли почали говорити про духів в образі людей? — спитав я.

— Я знаю, до чого ви хилите, — підхопив да Сільва. — На жаль, я не певен, що ці розмови не з'явилися ще до смерті Браго. В кожному разі, лише в останні роки оповіді стали якоюсь мірою логічними. І коли я казав про дивовижний збіг між цими байками і тим, що ми сьогодні почули, то я мав на увазі тільки деякі, найосмисленіші розповіді. А цей збіг, на мою думку, не може бути випадковим.

— І я так гадаю, — сказав я, запитливо поглядаючи на Альберді, але він мовчки дивився на да Сільва — підозріло й зацікавлено водночас.

— Спробуємо зіставити факти, —