Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

Він замовк і замислився. Сеньйора Долорес вичікувально дивилася на мене, але я теж мовчав.

— Давайте зробимо інакше, — мовив нарешті де Ліма. — Я не вимагаю від вас негайної відповіді. Поміркуйте ще. Зараз ми поїдемо до префектури, по дорозі десь перекусимо. Вже скоро другий сніданок… А потім ви поїдете в Пунто.

— Я хотів би виїхати найпізніше о пів на другу.

— Отже, маємо ще півтори години. Часу — по зав'язку.

О пів на другу ми з сеньйорою Долорес були вже на шосе за містом. Всупереч моїм побоюванням, вона виявилася зовсім не втомливою супутницею. Вона дуже вміло підтримувала розмову, хоч нервове напруження, напевно, не полегшувало її завдання. Мене теж турбувало, як Катерина, а особливо професор Боннард, зустрінуть непрохану гостю.

Майже двогодинна подорож у Пунто-де-Віста — вже четверта протягом останніх десяти днів — проминула досить швидко. Наприкінці дороги я сказав сеньйорі Долорес, що спершу заїду до священика Альберді. Вона сприйняла це неприхильно, підозрюючи, очевидно, якусь хитрість, але я заспокоїв її, пояснивши, що хочу дістати там повідомлення від Маріо. Я трохи боявся, що сеньйора де Ліма спитає, хто мій інформатор, але вона була на диво тактовна, напевно, приписуючи цю роль своєму братові.

Альберді ми застали в саду коло руїн старого попівства. Кілька робітників виносили мотлох із згорілого будинку, відбиваючи потріскану штукатурку і прибираючи рештки обвуглених віконних рам, луток та одвірків. Обіч руїн, на майданчику перед входом до старого будинку, височіла рівно складена купа цегли, а за кілька метрів далі лежали довгі балки. Ще вчора ні колод, ні цегли я тут не бачив.

Священик побачив нас здалеку і ступив кілька кроків назустріч, але відразу ж зупинився, впізнавши сестру. Сеньйора Долорес була явно збентежена. Вона підійшла до брата і несміливо підняла руки, ніби хотіла його обняти, але він тільки дивився на неї сумними, стомленими очима.

— Давно ти не була тут, Долорес… — тихо промовив священик.

Вона кивнула головою і збентежено опустила очі.

— Отже, ти все-таки наполягла на своєму, — з гіркотою сказав Альберді.

— Я не знаю, про що ти… — розгублено відповіла де Ліма.

— Добре знаєш…

— Я не приїхала сюди сваритися, — рішуче змінила вона тон.

— Я бачу, починається відбудова, — втрутився я в розмову, намагаючись запобігти скандалові.

— Атож, — неохоче підтвердив Альберді і гнівно спитав у сестри — Чого ти від мене хочеш?

— Неважко здогадатися. Я приїхала по Маріо!

— Його тут немає.

— Я знаю! Ти ошукав мене! Ти у змові з Боннардом!

Напад був такий несподіваний, що священик Альберді аж поблід. Він дивився на сестру широко відкритими очима і не міг промовити й слова.

— Може, пройдемося де-небудь, — знову встряв я, показуючи рухом голови на робітників, які покинули свою роботу, з цікавістю приглядаючись до нас.

Сеньйора де Ліма відразу опанувала себе.

— Ти міг би запросити нас до господи, — мовила вона до брата, ніби нічого не сталося.

Альберді теж уже заспокоївся.

— Прошу! — показав він на стежку, що вела до будиночка в саду. — Я не знав, чи схочеш ти переступити мій поріг, — додав по хвилі.

— То це буде школа чи ваш будинок? — кивнув я на руїни. Я хотів запобігти новій сварці, але виявилося, що мимоволі порушив дражливу тему.

— Не знаю… — відповів Альберді майже сердито. — Не знаю, чи лишуся я тут взагалі…

Більше я не пробував заводити розмови. Ми мовчки дійшли до будиночка, і священик одчинив двері, впускаючи нас усередину.

Сеньйора Долорес уже вгамувалася. Вона сіла в крісло й запалила цигарку.

— Алессандрі був тут? — запитала вона брата.

— Був, — відповів Альберді, дивлячись у підлогу. — А щодо Маріо, то ти знаєш… що ображаєш мене звинуваченнями, — докінчив уже лагідно. — Я не змовлявся з Боннардом. Кілька років я навіть його не бачив. А коли твій син тікає від тебе, то ти сама в цьому винна.

Сеньйора Долорес почервоніла як жар. Вона вже ладна була вибухнути, але враз сили ніби покинули її.

— Знаю… винна. Але… я мушу його знайти, — благально прошепотіла вона.

— Я пообіцяв Алессандрі, що Маріо повернеться додому завтра вранці. І я дотримаю слова! — промовив Альберді, і хоч слова його звучали трохи патетично, я знав — він каже щиро. Невже він теж побував в інституті? Тільки цього бракувало!..

— Ви читали вранішні газети? — . спитав я, зводячи розмову на тему, що не давала мені спокою кілька годин.

— Не читав. Але вже знаю… — Альберді затнувся на півслові.

— Тобі розповів Алессандрі? — втрутилася сеньйора Долорес.

Священик кивнув головою.

— А він уже знав про остаточні результати досліджень? В який спосіб експериментували на Браго? — запитав я.

— Він тільки сказав, що експериментували… І більше нічого.

— Він міг ще не знати результатів. А ви впевнені, що розмовляли з Браго за два тижні до його смерті? — спитав я, не зводячи погляду з лиця Альберді.

В очах священика з'явився страх.

— Можу присягтися, що розмовляв!

— Я вірю вам. Але, в такому разі, це не міг бути Хосе Браго.

— Це був він! Я бачив його обличчя. І розмовляв із ним. Адже я знав його давно…

— Професор Гомез стверджує, що Браго три місяці жив без мозку!..

— Це неправда! — вигукнув зі страхом і обуренням священик.

— На жаль… Гомез переконаний у своїх висновках.

— Це неможливо! Він усе-таки… помилився!

— Будемо сподіватися. Але якщо його висновок з'явиться в пресі… Становище може