Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— Так. Я вернувся пізно, — кивнув Альберді. — А чому він не зайшов до мене вранці?

— Я не знаю… Він уже не міг чекати. Ми вийшли з дому на світанку. Він казав, що вранці повинен бути в інституті Бурта.

— І тієї ночі він сказав тобі про свою розмову з батьком?

— Ні, не тоді, превелебний отче. Він розповів мені про це дорогою, як ми йшли вранці в інститут. Казав, що квапиться, бо на нього чекає його старий… тобто, він сказав, батько. Тоді я йому й кажу, що цього не може бути, бо його батько помер. Але він став доводити, що це можливо. Та я нічого не зрозумів… Я гадав, що йому в голові замакітрилося…

— І через це він узяв тебе з собою в інститут?

— Ні, превелебний отче, це було пізніше. Я пішов із ним тому, що він боявся, аби його не спіймали.

Хлопець замовк і невпевнено глянув на сеньйору де Ліма.

— Не бійся. Говори відверто, — підбадьорливо сказав Альберді, рукою подаючи сестрі знак, щоб вона мовчала.

— Маріо сказав, що його вже раз спіймали… А я знаю такі стежки… — він несподівано замовк і звернув на інше — Отож коли ми вже були недалеко від інституту, в кущах, по цей бік паркану, Маріо сказав, аби я його почекав. Потім його довго не було, і мені спало на думку подивитися, що там діється. І тоді я перебрався на другий бік…

— Через паркан?

Ігнасіо похнюпився.

— Ну, і що далі?

— Потім вийшов Маріо і трохи розгнівався, що я переліз. Але далі сказав, аби я йшов за ним. Тільки обережно, щоб мене ніхто не побачив. Ми спустилися сходами в підвал. Але там були замкнені грати… І не можна було йти далі. Лише здалека виднілися якісь скляні ящики… Великі, як… — він оглянувся довкола, — як оця кімната. І ще повно рурок, рурочок… А Маріо тоді сказав, що «він» у цьому сидить… Тобто… Його батько…

— І ти не боявся?

— Тоді ще ні. Не було чого! А втім, я не дуже вірив, щоб там хтось міг сидіти… Я думав — він мене дурить… Так я йому й сказав. І тоді він дуже з мене сміявся, а потім наказав іти за ним нагору в якусь малесеньку кімнатку. Там не було ні вікон, ні столу, тільки така величезна шафа з лампочками, і маленька шафа, і ще кілька менших, і стільчики… Деякі з лампочок блимали, інші — ні. Потім прийшла якась сеньйора в білому. Вона дуже гнівалася на Маріо, що він привів мене сюди, але потім сказала, що це він добре зробив, бо інша сеньйора пошле через мене відомість до вас, отче. І вийшла. Тоді Маріо щось зробив і почав розмовляти з своїм батьком. Батько просив, аби Маріо йому допомагав… Я сам чув. Так, немовби він говорив по радіо або сам сидів у такій маленькій шафі… Маріо сказав, що це він!

Ігнасіо замовк, запитливо дивлячись на священика.

Я глянув на сеньйору Долорес. Вона хоч і слухала напружено хлопцеву розповідь, проте дивилася зараз не на нього. Я простежив за її поглядом і тільки тепер помітив, що в дверях зали, спираючись на одвірки, стоїть да Сільва. Я хотів підвестися, але він тієї ж миті помітив мій нерішучий рух і, стуливши повіки, подав мені знак не видавати його присутності.

Та було вже пізно. Альберді, що сидів. спиною до дверей, обернувся і, побачивши господаря, квапливо підвівся з крісла.

— Вітаю вас! — промовив да Сільва таким тоном, ніби щойно зайшов. — Не турбуйтесь.

— Я не казала тобі, що сталося! — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла. — Маріо ночував сьогодні не в Естебано, а, здається, десь у селі. Учора весь день він просидів в інституті і сьогодні вранці знов туди пішов. Ігнасіо каже, що там перебуває й Хосе!..

— Мабуть, його дух… — легенько всміхнувся господар. Він, здавалося, й трохи не здивувався. — Правда, я чув тільки частину цієї незвичайно цікавої розповіді нашого юного гостя, але здогадуюся, про що йдеться.

Да Сільва підійшов до Ігнасіо й поплескав його по плечу.

— А ти відважний хлопець. Не боїшся духів! Правда? — мовив він таким тоном, що важко було збагнути, глузує він чи говорить серйозно.

Ігнасіо аж рота роззявив з подиву й переляку.

— Ну, що ти на мене так дивишся? — запитав да Сільва, якого звеселило збентеження Ігнасіо. — Боявся чи не боявся?

Хлопець не міг промовити й слова. Він розпачливо глянув на священика, і той, певне, зрозумів його погляд, бо відразу спробував заспокоїти Ігнасіо.

— Не бійся, Ігнасіо! Сеньйор полковник жартує. Розкажи краще, що було далі.

Але хлопцеві не так легко було позбутися сумнівів.

— Так… так це був… дух? — через силу пробурмотів він. — Але ж превелебний отець каже…

— Духів немає…

— Не вірю, щоб він казав це серйозно, — осміхнувся да Сільва, підморгнувши Альберді.

— Я, власне, не вірю, аби це був голос духа, — збентежився священик. — Тобто… духи існують, але не в інституті Бурта.

— Невже ви, саме ви сумніваєтесь… що в Боннарда… є духи?

— Не в цьому річ… — Альберді дедалі дужче дратував жартівливий тон господаря. — Навіщо ви лякаєте хлопця?

— Що ви, я зовсім не лякаю його. Це радше… він нас лякає! Адже він твердить: в підвалі інституту в якійсь страшній машині ув'язнена душа бідолашного Хосе Браго. Більше того, ця душа, яка, безперечно, терпить невимовні муки, благає допомоги в свого живого сина, немовби дух батька Гамлета!

— Химери!

— Не певен, чи маємо ми право сумніватися в правдивості розповіді цього хлопця. Ви його краще знаєте.

— Це справи не стосується…

— Дозвольте з вами не погодитися. На мою думку, цілком можливо, що душа