Vivat Academia! - Любов Базь

І вони побігли.

Може, Ляні так тільки здалося, але незабаром з коридору позаду почулися крики. Вони були мало схожі на розлючені чи радісні — так кричать тільки від жаху і болю.

Невже ті люди наштовхнулися на шматки плоті? Ляна не знала, які почуття в неї викликає така думка.

— Нам знадобиться… світло, — видихнула, креслячи лівою рукою знайомий простенький візерунок. У правиці спалахнув біль, але порівняно із тим, що було нещодавно, він видавався не страшнішим за укус комара.

— Помітять. — Ела, здається, похитала головою.

— А-а, байдуже, — сказала Ляна. Довкола її лівої руки виник ореол блідо-блакитного світла. — Літу б сюди, у неї краще… вийшло б.

— І навіщо… ми сюди полізли, — озвалася Ела і на цьому замовкла.

Ляна не відповіла подрузі. Цього разу вона була повністю згодна з Елою, проте озвучувати свої думки не поспішала. Ті шматки плоті… вік би їх не бачити.

Але відступатися на половині шляху Ляна не збиралася. І погоджуватися з тим, що вона має «злитися» із якимись почварами тільки через свою правицю — також.

Почвари.

Ті шматки плоті… що, як це були істоти? Шалена здогадка викликала у Ляни дрож. Скривавлені, небезпечні і водночас безсилі, огидні, приречені весь час народжуватися і помирати: Ела не бачила їх. Можливо, якийсь особливий різновид?

— Вихід, — полегшено зітхнула Ела. А й справді, доки Ляна прислухалася, дівчата добігли до іншої драбини.

— Ти перша, — наказала Ляна. — У тебе ще є сили битися.

— Угу, — судячи з її рішучого вигляду, Ела озброїлася якоюсь особливо потужною молитвою. — Посвіти мені.

Спритно піднявшись драбиною і відсунувши люк, за якийсь час Ела гукнула:

— Чисто.

Відчуваючи, як дрижать коліна — ноги ще не встигли відпочити після бігу, — Ляна видряпалася нагору за Елою. Дівчата засунули за собою люк і незабаром вже набирали код на дверях, що вели назовні.

— Куди тепер? — поцікавилася Ела. Вона зовсім не здавалася наляканою. Ляна подумала, що сама, мабуть, поруч із подругою виглядає жалюгідно.

— Два квартали наліво, — втомлено озвалася дівчина. — Там є будинок… двоповерховий, із металевим дахом. Нам на перший поверх, квартира третя.

— Близько, — зауважила Ела.

Будинок, що його опис Ляна одного разу чула, направду був недалеко. Зручно, мабуть. Дорогою дівчата нікого не стріли.

Побачивши перед собою двері з цифрою «3», Ляна постукала. Три рази, два, потім ще три — умовний сигнал.

За півхвилини двері розчинилися. На порозі стояв невисокий хлопець із довгим русявим волоссям.

— Ну, привіт, — усміхнувшись, промовила Ляна, — Даблдекере.

* * *

— Ви як з голодного краю, — Даблдекер не встиг не те що переодягнути піжаму — навіть розчесатися, але зволікати із гостинністю не став, одразу впустивши дівчат до квартири. Після того, як хлопець зачинив за ними аж дві двері, Ела як би між іншим поцікавилася, чи немає у нього чогось їстівного. Ляна була повністю солідарна з подругою — її неприродний голод не вщухав ні на мить, до чого дівчина частково звикла. А проте не зовсім.

Тож довелося Дабдекерові витягати свої запаси їжі.

— Шипучку будете? — Хлопець дістав із шафи кілька банок зеленого напою, що мав карколомну назву. Опісля Даблдекер, анітрохи не комплексуючи з приводу свого затрапезного вигляду, сів за стіл поруч з Елою і розкоркував першу-ліпшу банку.

— Ум-м, дякую, — Ляна заїла канапку з м’ясом і зелене яблуко пряником. Тільки потім дівчина подивилася, за що саме вона дякує.

Банки з шипучкою викликали у Ляни неприємні спогади. У пам’яті одразу зринув скривавлений язик чоловіка-істоти. Чи дійсно він хотів розкоркувати язиком банку?

Це було цілковите безглуздя. Таке саме, як існування шматків плоті в акведуках.

— Ну, розказуйте, — запропонував Даблдекер, коли на столі майже нічого не лишилося. Ляна подумала, що він зовсім не виглядає здивованим. Тоді, як відчиняв їм двері, також таким не здавався. Наче його будили кожної ночі.

З часу їх останньої зустрічі Даблдекер помітно змінився, що й казати.

— Про що? — А от Ела як набула від початку ошелешеного вигляду, так досі його не позбулася. Ляна підозрювала, що за їжу Ела спиталася від ніяковості. Вона була з тих людей, котрі, збентежені, вдаються до нахабності як до єдиного порятунку. А коли їжа опинилася тут як тут, Ела почала несамовито заїдати стрес. Вона завжди любила добре попоїсти.

— Про те, що саме вам знадобилося настільки, що з’явилися до мене на світанку. — Даблдекер виразно подивився на Ляну. — Я ж, здається, казав — будуть якісь новини про ту Онабе, повідомлю. Не обов’язково було так ризикувати, Ляно. Хоча, звісно, мені лестить те, що ви пройшли крізь такі перешкоди, навіть закон порушили, аби зустрітися зі мною. — Даблдекер охоче посміхнувся. Це була хижа посмішка, і Ляна чомусь подумала — а я ніколи його як слід не знала, Даблдекера. Хлопець, котрий креслив слабенькі візерунки і потребував мого схвалення… Де він тепер? І хто цей, що сидить переді мною?

— Онабе? — У голосі Ели почулися нотки збентеження. — Хто це?

— Це прізвище Віри, — Ляна з осудом подивилася на подругу. — Я просила Даблдекера дізнатися щось про неї. Через місяць після того, як вона пішла.

— Але я нічого не довідався, — відгукнувся Даблдекер, допиваючи шипучку і зі стуком ставлячи порожню банку на стіл. — У районах беззаконня не з’являлося дівчини з таким іменем.

— Вона могла назватися іншим, — резонно відповіла Ела.

— Дівчина? — Даблдекер подивився на Елу з іронією. — Повір мені, дівчину у нас одразу б помітили. В районах беззаконня їх не так багато, дівчат, щоб не знати. Тих, що прийшли до нас протягом останнього року, я можу по пальцях руки перелічити, — Даблдекер підняв руки і чотири пальці, потім розігнув, як було, — до того ж, всі вони вже мертві.

Від того, як байдуже прозвучали ці його слова, Ляна відчула холод у грудях. Ні, той Даблдекер, котрого вона знала, був зовсім іншою людиною.

— Можливо, її вбили, щойно вона вступила до районів беззаконня, — запропонував версію Даблдекер, — або продали комусь.

— Продали?! — Ела дивилася на Даблдекера так, наче не вірила власним очам.

— Дівчата — найдорожчий товар у районах беззаконня, — сказав Даблдекер, кинувши на Ляну та Елу пильним поглядом — ніби прицінювався. Ляні цей погляд не сподобався. Вона почала думати, який візерунок застосовувати у разі чого. — То ви шипучку пити будете?

— Щоб ти нас напоїв якоюсь гидотою та продав? — Ела завжди вирізнялася прямотою.

— Пхе. Друзями не торгую, — обурився Даблдекер. — Особливо Ляною — вона безцінна. Єдина, хто не розірвав зі мною зв’язки, коли я був відрахований з Академії.

— Що ти взагалі там робив, — важко зітхнула Ляна, — у тебе