Vivat Academia! - Любов Базь

Підійшовши до стіни, хлопець нахилився і витягнув з-під плінтуса тоненьку картку на зразок кредитної. Єдина різниця — на картку було нанесено код «швидкої відповіді».

— Не читайте, — попередив Даблдекер, побачивши, що Ела та Ляна зараз же потягнулися до кишень, шукаючи свої пристрої зв’язку. Марна справа — Ляна свій вчора втопила, а Ела забула у кімнаті. — Краще винесіть це звідси, із районів беззаконня. І якомога швидше, доки за моїм будинком стежити не почали. Ця картка не повинна потрапити до рук місцевих… жителів. Інакше почнеться повстання.

— Повстання? — не зрозуміла Ела. Вона не одразу згадала це слово. — А, це те, про що Рися роман пише! І що? Хіба все так жахливо?

— Всі загинуть, — просто відповів Даблдекер. Ела дивилася на нього круглими очима.

— Куди ми маємо її віднести? — Ляна поглянула на картку з недовірою. Їй у повстання через якийсь шматок пластику не вірилося.

— До Академії, — запропонував Даблдекер. — Підкиньте її, скажімо, керівникові потоку. Це все ще Таєв? Чи я помиляюся?

— Таєв, Таєв, — підтвердили дівчата.

— Думаю, він застосує цю інформацію краще, ніж міг би я, — зітхнув Даблдекер. — І значно краще, ніж інші мешканці районів беззаконня.

— Можливо, краще знищити цю річ? — запитала Ляна. — Якщо вона така небезпечна… Знаєш, у мене до Таєва довіри катма.

— А до Академії? — в усмішці Даблдекера була незрозуміла Ляні іронія. — До цього осередку освіти і культури?

Ляна мовчала.

У Чорному Секторі вона дізналася те, що не повинна була знати. Чи стала вона після цього гірше ставитися до Академії, чи, навпаки, краще?

Ні. Її ставлення анітрохи не змінилося.

— Академія — мій навчальний заклад, — твердо сказала Ляна. — Не важливо, чи довіряю я їй, чи ні. Але всім, що я знаю і вмію натепер, я завдячую і їй також.

Даблдекер із сумнівом похитав головою.

— Що ти хотіла дізнатися від мене? — запитав. — Якщо знаю — відповім. А розплатишся тим, що принесеш в Академію цю картку.

— Даблдекере, — замість відповідати Ляна поставила власне запитання, — ти що, вмирати зібрався?

Хлопець не відповів. Ела подивилася на нього, вражена.

— А як же твоя помста? — не вгавала Ляна. — Як же пророцтво Безглуздого Івейна?

— Ти не віриш у це пророцтво, — сказав Даблдекер.

— Хай так, — погодилася Ляна, — але я вірю в тебе. Я суджу тільки з того, що знаю. Ти міг уже давно припинити спілкування зі мною, але ти не зробив цього. Ти — людина чітких переконань. Ти маєш досягнути своєї мети і не можеш отак просто здатися, через якусь випадкову дрібничку. Мусиш іти до кінця.

Даблдекер гірко усміхнувся.

— Знову вдаєшся до лестощів? Ляно, ти завше думала про мене краще, ніж я є. Набагато краще. Інколи це виводило мене з себе. Ти була надто цільною, думала про мене надто добре, і я не міг лишатися собою через це. Сотні разів я починав ненавидіти тебе. Я бажав би про тебе забути, бо ти ніколи не кажеш правди. Ти обманюєш.

— Моя спеціалізація — і омана також, — нагадала Ляна. Більше вона нічого не могла зробити.

— Ти вводиш в оману перш за все себе, — м’яко сказав Даблдекер. — Ти бачиш в інших людях перш за все себе. Таку, яка ти є. Людину, котра не вміє здаватися і не може опустити руки навіть у безвихідній ситуації. Ти застосовуєш цю модель до всіх, кого стрічаєш на життєвому шляху. Але не всі такі, як ти. Люди у більшості своїй слабші. Вони не можуть стати сильнішими тільки тому, що ти думаєш про них як про сильних. Тому те, як ти сприймаєш інших, травмує їх. Вони ніколи не зможуть дорівнятися до тих ідеалів себе, якими ти їх уявляєш. Ти занадто багато хочеш від них. І від мене.

— Я знаю тільки те, що бачу, — похитала головою Ляна, — і тільки тому вірю. Можливо, я помиляюся. Але ти — чи бачиш ти себе, Даблдекере? У тебе ніколи не було можливості подивитися на себе збоку. Ти вважаєш себе гіршим, ніж є насправді. Тому і не віриш у мої слова. Я винесу цю картку із районів беззаконня, якщо ти так хочеш, — Ляна взяла картку із рук хлопця, — але, коли ти після цього не даси про себе знати наступного місяця, я повернуся. І кину цю картку у першому-ліпшому місці, де будь-хто зможе її знайти. Хочеш змінити своє рішення віддати її мені? Тоді будемо битися, — Ляна простягнула до Даблдекера правицю із розчепіреними пальцями.

Якусь хвилину Даблдекер і Ела дивилися на Ляну, ошелешені.

Потім хлопець засміявся:

— А ти нітрохи не змінилася, Ляно. Так само ризикуєш всім, що маєш, задля людини, котру назавтра забудеш. І тебе не мучитиме совість, коли ти забудеш… Я не збираюся помирати. Я виживу, помщуся і буду жити далі. Що ти хотіла дізнатися?

— Істоти, — сказала Ляна. — Я хочу дізнатися, що останнім часом чути про істот.

Даблдекер підвів брови. Схоже, такого запитання від Ляни він не очікував.

— Та начебто нічого… Хоча, стривай. Кажуть, нібито десь півроку тому у передмісті з’явився винищувач істот.

— Винищувач? — подала голос Ела. — Не з Академії?

— Ні, — підтвердив Даблдекер. — Аматор, схоже. Проте істот винищує вправно, Академічним роботи майже не лишає. Проходиться між істот, мов вихор… Його так і прозвали — Вихором.

— Вихор, — задумливо повторила Ляна. Інформація здалася їй позбавленою будь-якого сенсу. — А це точно не вигадки? Може, лісових істот стало менше?

— Їх тільки побільшало, — заперечив Даблдекер, — з того часу, як з’явилася Перепона.

— Яка Перепона? — підхопилася Ела. — В передмісті? Нам же сьогодні туди на дослідження вирушати!

— Перепона — в лісі, вам вона не завадить, — терпляче пояснив Даблдекер. — А в ліс нормальні люди і без того не ходять.

— Що воно таке, ця Перепона? — запитала Ляна на автоматі. Не те її цікавило.

— Це щось… ніби хвороба. — Даблдекеру було вочевидь важко пояснювати. — Кажуть, що то наступний ступінь мутації лісових рослин, проте мені в це не дуже віриться.

— І в чому та хвороба проявляється? — Ела начебто Даблдекерові і не вірила.

— До рослин, уражених Перепоною, неможливо торкнутися, — сказав Даблдекер. — Вони… ріжуть. Мов ножі. Ті люди, що ходили в ліс у світлі дні, помітили це першими.

— А в новинах нічого про це не було, — сказала Ляна, хоча і не почувалася здивованою з цього приводу. Давно вона вже не була у лісі. Останній раз — на початку осені, з Елою. До практичного у Чорному Секторі.

— Якщо зайти надто далеко в частину лісу, уражену Перепоною, можна не повернутися, — вів далі Даблдекер. — Ходять