Vivat Academia! - Любов Базь
Ляні чомусь пригадався візерунок, що його вона, Ела, Талія, Віра та Антін застосували у Чорному Секторі. Тоді з’явилося колесо, яке розрізало істот… Ні, це ніяк не може бути пов’язане із тією Перепоною. Радше за все, Перепона — наступний ступінь мутації рослин лісу. Даремно Даблдекер цьому не вірить. Важливіше…
— А Місто? — запитала Ляна. — Ти не чув про щось… дивне у Місті? Про появу істот серед білого дня, наприклад?
— У Місті? — Даблдекер подивився на Ляну так, наче вона була несповна розуму. — Ні, звичайно.
— А в акведуках? — не спинялася Ляна. — Нічого надзвичайного не було? Істоти не мутували у щось… інше? Личинки не почали відкладати, приміром?
— Ти чогось начиталася, Ляно? — обережно запитав Даблдекер. — Істоти Чорного Сектору поводяться, як завжди. Нічого не змінилося.
— Добре, — розчарована, що не почула відповіді на своє запитання, Ляна рушила до дверей. — Вибачай, що розбудили і стільки твого часу зайняли. Нам слід поспішати на дослідження, тому — побачимося, — останнє слово дівчина вимовила з притиском. Простягнула Даблдекерові руку — хлопець злегка потис її у відповідь.
— Побачимося, Ляно. Бувай, Ело.
— Зачекай, — несподівано мовила Ела. — Мені тобі дещо сказати треба.
— Гм? — Даблдекер підняв брови.
— У нас на курсі один хлопець є, — сказала Ела, — Антін. Може, ти його пам’ятаєш.
— Антін… Це той, у котрого повне ім’я — Антіной? — насупився Даблдекер. — Здається, пригадую. А що з ним таке?
— Він дуже хоче сказати щось Ляні, — швидко-швидко проговорила Ела, — коли вона повернеться з досліджень. Щось особисте, як ти розумієш, що я маю на увазі. Тебе це не обурює?
— А чого б це мало його обурювати? — Ляна відчула, що починає лютитися. — Знову ти вигадуєш казна-що, Ело!
— А ти за нього не вирішуй, — гримнула Ела, — хай сам скаже. Ну, Даблдекере чи як там тебе, тебе це обурює? Чи нічого страшного, хай спілкуються, дружба між хлопцем і дівчиною — те, що треба? Ти також такої думки, га?
Вираз обличчя Даблдекера дивним чином змінився. Мабуть, Елі і йому вдалося допекти. Це вона добре вміла, як хотіла.
— Нічого поганого у дружбі нема, — після паузи сказав-проскрипів Даблдекер. Ела задоволено кивнула:
— Я почула те, що хотіла.
Безтурботно насвистуючи, Ела рушила до виходу, а Даблдекер подивився Ляні в очі і пообіцяв:
— Я виживу і помщуся.
Не зовсім розуміючи, до чого це він, Ляна схилила голову у відповідь. У цю мить вона пишалася Даблдекером так, наче він був її вихованцем.
Коли дівчата вийшли з дверей, на яких була цифра «3», і наблизилися до других дверей, що вели з будинку, Ляна відчула виразну напругу.
Даблдекер помилився. За ним стежили. Він був у небезпеці.
— Ело, ти можеш повернутися до квартири і тікати з Даблдекером, — своїй інтуїції Ляна довіряла більш за все, — думаю, у нього кілька запасних варіантів є.
— Ти до чого це? — нахмурилась Ела.
— Біля будинку засідка, — сказала Ляна. — На нас чекають. Я спробую їх відволікти, — дівчина потягнула з кишені картку Даблдекера, яку вже встигла заховати, — думаю, з Даблдекером тобі буде безпечніше.
— Ні за що, — відрізала Ела. — Мені подобаються тільки ті хлопці, яким подобаюсь я.
Не втямивши, що Ела хотіла сказати цією фразою, Ляна кивнула у відповідь:
— Тоді прикриєш мене.
Справді, повертатися не було сенсу. Ті, хто стежив за Даблдекером, мабуть, уже знали, що дівчата полишили його квартиру. Як вони повернуться, це виглядатиме підозріло і може спровокувати швидку і радикальну відповідь. Такими темпами у Даблдекера не лишиться жодного шансу на порятунок.
Підставляти друга Ляна не мала права.
— Якщо це люди, мої молитви їм не зашкодять, — нагадала Ела. — Я можу тільки допомагати людям, не навпаки.
— Це люди, — погодилася Ляна. — Та допомагати будеш мені, а не їм. Мені потрібно більше сили. І тобі, до речі, також.
— Для чого? — запитала Ела.
Ляна зітхнула:
— Нам слід заманити цих людей в акведуки.
— Заманити?! — Ела не розуміла Ляну. — Та що там зміниться, в акведуках? Коли ті люди прийшли за карткою, вони не заспокояться, доки її не отримають.
— Вони її не отримають, — ствердила Ляна. — Якщо вони зайдуть в акведуки, то більше не вийдуть.
Це не була істина в першій інстанції. Тільки здогадка. Ляна згадала крики тих людей, від котрих вони з Елою ховалися в акведуках. Ці крики лунали позаду — звідти, де лишилися видимі лише для Ляни шматки плоті.
Шматки хотіли, щоб Ляна доєдналася до них. Вони мали небагато сил, а проте здаватися не збиралися, як і вона.
Вони мусили її переслідувати. До кінця акведуків, принаймні. І, оскільки їй вони не зашкодили… Чи могла Ляна сподіватися на те, що натомість шматки плоті щось вчинять її переслідувачам?
Вона вважала — так. Якою б не була природа шматків плоті, вони мали стосунок до істот. А істоти вважали її своєю — все через руку. Більш своєю, ніж Талію…
Ела глибоко вдихнула і почала молитися. Ляна трохи почекала, відчула, як тіло наповнюється небувалою легкістю, і виставила перед собою правицю:
— Уперед.
* * *
Їх і справді чекали. Ляна не помилилася — перед будинком із металевим дахом стояло четверо дорослих чоловіків. Виглядали мешканці району беззаконня вельми загрозливо. Найвищий із них тримав у руці довгу сталеву трубу, очевидно, виламану десь на будівництві. Труба видавалася досить важкою, принаймні, з першого погляду.
Побачивши Елу та Ляну, чоловіки повелися неадекватно. А саме — витріщилися на дівчат, як баран на нові ворота. Побачити аж двох осіб жіночої статі вони ніяк не очікували.
Ляна і Ела не стали зволікати і дали драла. При цьому Ляна ще й провокаційно покрутила карткою Даблдекера — хоча у переслідувачів і без того було більш ніж достатньо мотивації. Схоже, вони таки довгенько не бачили живих жінок.
Не бажаючи думати про те, що буде, якщо її та Елу спіймають, Ляна щосили бігла до приміщення, у котрому знаходився вихід в акведуки. Їй потрібна була фора, щоб набрати код і потім зачинити двері. Переслідувачів варто було затримати, проте ненадовго. Інакше нічого не вийде.
«Можна було б зіпсувати механізм відмикання дверей. Але, як нас не спіймають цього разу — вистежать і
