Vivat Academia! - Любов Базь

Літа ж продивлялася мислестрічковий роман із дванадцятьма варіантами фіналу. Ляна тільки на хвилину поглянула, що воно за таке — тепер вона могла знову користуватися мислестрічками, не відчуваючи болю, — і лишила Літу у спокої. Таку цікавезну штуку можна сприймати годинами, і не варто людині у цьому заважати. Це ж не те, що книжки. На мислестрічках зір не втратиш і відшарування сітківки не заробиш, тобто небезпека потрапити до лікарні тобі певно що не загрожуватиме.

— Я на вулицю, — вирішила Ляна, не бажаючи влізати у чиюсь розмову. Хотілося побути на самоті. — Подихаю свіжим повітрям.

— Довго там не засиджуйся, — застерегла Ела. Навіть від розмови з Рисею про давні святині відволіклася.

Ляна усміхнено подякувала за турботу, пообіцяла не зникати із горизонту і вийшла з кав’ярні. Зупинилася неподалік від дверей, вдивляючись у будинок на тому боці вулиці.

Якщо по правді, то Ляна той будинок не бачила. Вона думала про своє.

Після подорожі до Чорного Сектору у ній щось змінилося на фізичному рівні — правиця наче перестала їй належати.

Після передміських і частково лісових досліджень зміни сягнули глибше. Тепер права рука Ляни поводилася пристойно, несподіванок від неї чекати не доводилося, але щось у дівчині було не таким, як раніше. Та й не тільки у ній.

— Насувається буря, — сказала Ляна, пригадавши картку, яку їй дав Даблдекер.

— Ляно? — покликав хтось поруч. Дівчина повернулася у той бік — і побачила Антіна. — Нарешті ми зустрілися!

Схоже, Антін справді радів із того приводу. Після повернення Ляни із передмістя він не мав часу зустрітися з нею.

— Привіт, — кивнула Ляна.

— Пам’ятаєш, я хотів тобі дещо сказати? — Антін одразу взяв бика за роги.

— Так, — погодилася Ляна.

— Взагалі, — зітхнув Антін, — це секретна інформація. Але я подумав, ти маєш право знати.

— Що за інформація? — насупилася Ляна. Як вона і передбачала, Антін зовсім не збирався казати їй якісь інтимні речі. Йому йшлося про важливіше.

— Бар’єр довкола Чорного Сектору довго не протримається, — сказав Антін. — Скоро він зникне. І Місто наводнять істоти.

— Чого? — У Ляни просто слів не було.

— Там, у Чорному Секторі… Я мусив знайти щоденник Ганни Гроно, бо у ньому міг бути натяк на те, як зводити новий бар’єр, — швидко сказав Антін. — Вже багато людей вирушали за тим щоденником. Жоден не повернувся. Ми — повернулися. Але знищили сам щоденник… І тепер ми приречені. Часу лишилося обмаль. Якщо щось не придумати… скажімо, до випускного… Буде ще гірше, ніж у дві тисячі дванадцятому. Істоти довго чекали свого шансу помститися. А тепер… Коли бар’єр впаде, вони оберуть собі вожака і рушать на Місто.

— Вожака? — У свідомості Ляни проносилися події останніх днів. Істота-чоловік у маршрутці; шматки плоті в акведуках; Перепона у лісі, яка звільнила лісових істот… Передмістя захищав Слов’ян, а хто захистить Місто? Спудеї? Але вони самі можуть у будь-яку мить перетворитися на істот.

— Істоти потребують вожака, — пояснив Антін, — це закладено в їхній природі. Їхню лють хтось мусить примножувати і скеровувати.

«Доєднайся до нас, — згадала Ляна, — запануй над нами».

Тоді істоти зверталися до неї.

— Якщо знищити вожака, з істотами можна буде легше впоратися? — легковажно поцікавилася Ляна. Антін знизав плечима:

— Мабуть що. Але… Місто приречене. В будь-якому випадку — після того, як розконсервується Чорний Сектор, нічого не буде як раніше.

— Життя плинне, — непевно відповіла Ляна. — Дякую за новину. Я… приготуюся.

«Я не збираюся ані помирати, ані ставати Озерною Дівою. Я — така, яка є. Ото івсе».

— Щось ще? — запитала Ляна, бо Антін не поспішав заходити до кав’ярні. Так і стояв поруч з нею. Ляна зрозуміла, що починає нервуватися, і автоматично поправила хустку на власній шиї. Погляд Антіна зупинився на цій хустці. Наступної миті хлопець зблід і дивним голосом відповів:

— Ні, нічого. Бувай.

— Антіне! — Із кав’ярні вибігла Ела. — Ти чого біля дверей стоїш?… Га? Антіне?…

— Схоже, він пішов, — підсумувала Ляна. Ела розгублено поглянула на подругу:

— Нічого не розумію… Овва!

— Що таке? — поцікавилася Ляна. Вона сумнівалася, що почує щось жахливіше за принесену Антіном звістку.

— У тебе на шиї, — захихотіла Ела, — ну і синець! Оце так хтось тебе засмоктав, подруго… А ти, як завше, і не зізнаєшся!

Ляна спалахнула. Вона й думати забула про слід від губів Слов’яна, що майже зійшов, а проте все ще компрометував достатньо, щоб приховувати його під хусткою.

— Ну, судячи з того, що Антін так дременув, це не його робота. — Ела зробила цілком логічний висновок. — Та ти не засмучуйся, може, він ще повернеться.

— Я й не засмучуюсь, — пересмикнула плечима Ляна.

— Ну, то й добре. — Ела полегшено посміхнулася. — Підемо всередину. Будемо святкувати далі. День народження раз на рік трапляється!

Ляна ствердно кивнула. У неї самої дня народження не було взагалі, а вписана в документи дата близько не відповідала дійсності. Ляна гадки не мала, коли вона народилася.

— Звеселімося, — погодилася дівчина, беручи Елу під руку і разом із нею заходячи до кав’ярні.

Життя тривало.

А про інше можна буде подумати й потім.