Vivat Academia! - Любов Базь

Якийсь час дівчата йшли мовчки. Ніяких несподіванок на їхньому шляху не траплялося, і Ела трохи розслабилася. Проте Ляна лишалася настороженою. Все було занадто просто.

— Слухай, а твій знайомий — то не Віра, часом? — раптом поцікавилася Ела. — Може, ти з нами звістками про неї не ділишся?

— Тихо, — зупинившись, звеліла Ляна.

Вони стояли на перехресті підземних коридорів. Ляна подивилася спочатку направо, потім наліво.

Нікого. Нічого. Жодного звуку. Тиша.

В горлі виник ком. Із натугою проковтнувши його, Ляна повільно рушила вперед, а тоді…

— Х-х-ха, — біль виник у правиці настільки несподівано, що дівчина навіть закричати не спромоглася. Майже впавши на Елу, котра миттєво її підтримала, Ляна відчула: щось не так. Щось змінилося.

Коридори вже не були порожніми. У них щось рухалося, вовтузилося, вкриваючи стіни… підлогу… стелю. І запах, цей неймовірно приємний аромат…

Запах крові.

Кліпнувши, Ляна сфокусувала погляд на коридорі перед собою — і впустила ліхтарик.

— Ляно?! Що з тобою, Ляно?! — Ела трусила подругу за плечі, але це було десь дуже далеко. Ніби і не з Ляною.

Коридор попереду був вкритий безліччю шматків із червоної плоті. Кожен шматок ворушився сам по собі, наче був живим. Разом вони утворювали суцільний килим кольору крові. Час від часу котрийсь зі шматків зривався зі стелі, а котрийсь — починав дертися на стіну. Вони були різного розміру і довжини. Найменші — як половина Ляниного нігтя, найбільші — довжиною з руку дівчини.

Вони були живі.

Коли шматки плоті повзли, вони лишали по собі кривавий слід. Пульсуючи у різному ритмі, наче безліч маленьких сердець, вони нагадували чиїсь личинки, зібрані тут, в одному місці.

Такі, що чекають свого часу.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! — Чий це був крик? Її власний? Мабуть, так: Ела все ще з тривогою дивилася на Ляну. Вона наче не бачила шматків плоті, які загиджували коридор попереду. Не чула їхнього вовтузіння.

Вона була сліпа і глуха, а у вуха Ляни поволі вкручувався голос, який не міг належати людині. Це і голосом-то було не назвати. Радше…

— Н-нгх…

«Ти — Озерна Діва».

Виникало враження, ніби власні Лянині думки, що виникали в її запаленій свідомості, трансформувалися, набуваючи потворних рис, і звучали. Це було схоже не Слова, на образи з мислестрічок, і разом з тим ні на що не схоже.

«Прийми нас».

— А-а-а-а… у-у… н-н-н!

Шматки плоті ні на мить не припиняли руху. Наче їм буде боляче, якщо зупиняться. Скривавлені, вони рухалися у довільних напрямках; це відчувалося наче фальшиві ноти у бездоганній до того мелодії.

«З’єднайся з нами».

Так, безсумнівно, їм було боляче.

Кров чи плацента — що це лишалося, коли вони рухалися? Вони помирали? Чи щойно народилися?

«Ти — наша».

— А-а-а… гх…

Лянині очі розширилися у недовірі.

Чи можливо було, що шматки плоті спілкувалися з нею? Чи слова, які вона чула, були їхніми словами?

Біль у правиці все дужчав.

«Ти більше не людина».

— Ляно! Та що з тобою?! — відчайдушний голос Ели звучав наче на відстані. — О, Господи… Що ж мені робити?! Що робити?! Ляно!

Притуливши подругу до стіни, Ела почала розгублено озиратися. В світлі впущеного ліхтарика Ляна побачила: Елин погляд зупинився на коридорі попереду, там, де кишіли шматки з плоті.

Ляна внутрішньо напружилася. Що зробить Ела тепер? Вона ж побачила їх. Не могла не побачити.

Але Ела не справдила Ляниних очікувань. Відвернувшись від шматків плоті так байдуже, ніби їхня присутність була цілком пересічним явищем, Ела почала читати молитви. Ляна бачила, як ворушаться її губи. Рожеві, спокійні, не набухлі…

Вона не бачила. Ела справді не бачила ці шматки.

Ела була людиною. А Ляна…

«Ся віддай нам, Озерна Діво».

Шматки з плоті прискорили свій безладний рух. Спостерігаючи його, вдихаючи запах крові, який тепер викликав задоволення навпіл із відразою, Ляна помітила — не всі шматки ворушаться.

Декотрі нерухомо лежали на підлозі. Їхнє пульсування ставало все слабшим. Вони темнішали на очах, із яскраво-червоних стаючи майже чорними.

«Все вже підготовлено».

Шматки плоті помирали.

— И-и-и… н-н-н! — Біль став просто нестерпним.

«Потрібна лише твоя згода».

— А… тс… ні! Ні… коли! — спромоглася сказати Ляна. Тіло не бажало їй коритися, але вона не могла здатися. Шматки плоті заворушилися ще активніше — і почали насуватися на дівчат. — Ні! Ело, тікай!

Ляна нарешті змогла закричати на весь голос. Ела схопила її за плечі.

— Ляно?!

— Тікай… а… нгх! Тікаймо! — Ляна навіть не усвідомила, коли до неї повернулася здатність рухатися. Вона одразу схопила Елу за руку і рвонула уперед — до стіни із живої плоті.

Бігти назад не було сенсу. Шматки плоті все одно наздогнали би їх. Ляна чудово це усвідомлювала, а тому кинулася до них, виставивши перед собою правицю, яка мов у вогні палала.

— Геть звідси! Я з вами не піду! — Ляна заплющила очі, відчуваючи, як її долоня наштовхнулася на щось м’яке і слизьке.

Потім біль у правиці почав тихішати. Здивована, Ляна розплющила очі, проте особливої різниці не помітила.

Ліхтарик лишився десь позаду. Зараз вони з Елою бігли у цілковитій темряві.

— Що це було? — на бігу запитала Ела. Вона важко дихала. Мабуть, вони вже бігли кілька хвилин. Ляна почала відчувати біль у грудях. Бігала вона завше погано. — Коли ми… проминули перехрестя… я щось відчула! І що… трапилось із тобою?

— Потім, — видихнула Ляна, — потім.

Вони не зупинялися ще упродовж якогось часу. Тільки коли легені Ляни почали вогнем горіти, а біль у правиці зник, наче його і не було, дівчата зупинилися.

— Світло, — здивовано сказала Ела, щойно вони притулилися до стіни коридору.

— Де? — напружилася Ляна.

— Попереду, — повідомила Ела. Та Ляна вже й сама побачила.

В коридорі почулися поки що далекі кроки.

— Сюди хтось іде, — пошепки сказала Ела. — Що будемо робити?

Ляна стомлено провела рукою по стіні поруч із собою. Зараз вона не мала сили думати про це. Перед очима все ще стояли шматки плоті.

Зненацька Лянина рука провалилася у пустоту.

— За мною, — тихо сказала дівчина. За секунду вони з Елою вже заховалися у випадково знайденому бічному коридорі, притулившись до стіни.

А ще за хвилину повз них пройшов хтось зі світлом. Судячи з кроків, там було кілька людей.

— Що робитимемо? — запитала Ела, коли ті, зі світлом, віддалилися. — Це не патрульні. У них інший емотивний фон. Вони, здається, візерунки взагалі не вміють креслити… Ці люди — з районів беззаконня. Вони знайдуть наш ліхтарик і зрозуміють, що ми тут.

— Біжімо, —