Vivat Academia! - Любов Базь

— Сама у нього завтра запитаєш, як так, — запропонувала Ляна. — Хоча він тобі навряд чи відповість, тим паче — безкоштовно. Він інформатор, і не з останніх. У районах беззаконня його цінують.

— Треба буде їжею після візиту до цього твого знайомого запастися, — пробуркотіла Ела. — Пікнік протягом тижня… мабуть, і кредити варто прихопити — у передмісті докуповувати все будемо. За дах над головою теж комусь платити доведеться…

— Ело, — Ляна пильно подивилася на подругу, — ти що, сприймаєш приміські дослідження як привід для пікніку?

— А як я маю їх сприймати? — здивувалася Ела. — То ж справжнісінький тиждень самостійного неробства. От якби дослідження не приміські були, а лісові…

Сказала — і як зурочила.

* * *

Першим, що, прокинувшись, побачила Ляна, були двері. З позиції, у якій дівчина знаходилася, двері здавалися страх якими великими.

«І пофарбувати їх знизу не завадило б, — меланхолічно подумала Ляна. — Он, фарба вже злізає. Мабуть, я занадто сильно ними грюкаю».

Дівчина спробувала поворухнутися, відчула біль у затерплому тілі і теплу важкість десь у районі спини. Звелася на всі чотири, струшуючи те тепле і важке, що тихенько загарчало у відповідь.

Пухнаста спала на спині хазяйки — гріла. Мабуть, без неї Ляна зовсім змерзла би. Спати на протязі у передпокої власної кімнати в гуртожитку — не кожен повірить, що так буває. А проте Ляна вчора почувалася страшно втомленою і голодною, тому нічого дивного у такому місці для спання не знайшла. Щойно замкнувши двері, вона впала де стояла і заночувала на підлозі, навіть до власного ліжка не діставшись.

Учора… Ляна насупилася, пригадавши істоту в маршрутці. Той випадок, із маршруткою, ще й у новинах висвітлювали. Ляна дізналася про це, коли ввечері поверталася із Елою до гуртожитку. Тоді вона попросила подругу навести пристрій зв’язку на код «швидкої відповіді» у центрі Міста і почула те, що хотіла. Затонула маршрутка, згадка про напівбожевільну спудейку, котра кричала про істот, а потім десь зникла… Ніякого підтвердження того, що істота справді була. Навпаки, новини заперечували цю версію. Безіменна спудейка ж у новинах поставала не у кращому світлі.

— Спудеї мусять рятувати людей, а не рятуватися самі, — на екрані Елиного пристрою зв’язку виник Таєв. — Якби ми достеменно знали, хто та дівчина, котра посіяла серед людей паніку замість допомогти їм усім, її б негайно відрахували… На жаль, зовнішність тієї спудейки не змогли відтворити. Звідси запитання: а чи справді вона була спудейкою? Наші вихованці ніколи не дозволили б собі такої безвідповідальності.

Ляна стисла зуби. Безвідповідальність чи ні, але…

Можливо, той хлопчик мав рацію? Якби її не було в маршрутці, нічого не сталося б? Істота залишилася б у пасивному стані?

Навряд чи. Той чоловік-істота все одно знайшов би Ляну. Не ця маршрутка — так інша, невелика різниця.

Ще незрозуміло, чи справа дійсно була у Ляні. З того, що дівчині розповідав Антін, складалося враження, наче з істотами в останній час коїться щось дивне. Недарма він мав завдання дістати з Чорного Сектору щоденник Ганни Гроно — жінки, котра вперше навчилася протидіяти істотам. Котра побудувала бар’єр.

З’ясувати це точніше можна було, лише завітавши у райони беззаконня. Про це Ляна собі і нагадала, підводячись із холодної підлоги і вирушаючи до спільної ванної.

Виходячи з кімнати, Ляна наштовхнулася на Елу. Подруга виглядала свіжою і бадьорою. Воно і не дивно — Ела звикла рано вставати, щоб потрапити до храму.

— А я йшла тебе будити, — повідомила Лянина подруга. — Скористаємося чорним ходом?

Ляна ствердно кивнула. Звісно, чорний хід на ніч замикався, та не охоронявся. А замок для Ляни не був проблемою… якщо не вважати немилосердного болю у правиці, до якого дівчина заздалегідь морально підготувалася. Чи запевнила себе, що підготувалася.

Коли біля дверей чорного ходу Ляна зігнулася навпіл, сичачи крізь зуби, вона із разючою чіткістю усвідомила: до болю не можна бути готовою.

— Що з тобою? — Ела помітно стривожилася. Вона, як і всі, з ким Ляна спілкувалася, досі не знала, що відбувається з подругою, коли та креслить звичні візерунки.

— Їсти хочу, — посміхаючись, сказала Ляна. — Аж живіт прихопило.

І в ту ж секунду усвідомила — про «їсти» вона не збрехала.

— Що, на кухню збігати? — запропонувала Ела. — В кухні нашого блока чималенько їжі є, а як ще десь пошукати…

У неї самої їжі не лишилося — вчора вони з Ляною доїли останнє.

— Облиш. — Ляна подивилася на подругу з легкою погрозою. Для неї з’їсти все зі спільної кухні було ще якою спокусою, проте досі дівчина утримувалася від цього не найкращого вчинку. — Чи не ти добилася, щоб твою сусідку виселили з гуртожитку за крадіжку?

— Але вона не тільки їжу крала, — заперечила Ела. — Вона мій одяг надягала, коли мене в кімнаті не було. Я ж не завжди двері зачиняла…

Одягу у Ели було — більше половини кімнати. Ляна тільки дивувалася, навіщо її подрузі стільки мотлоху.

— Не дивно, що в тебе речі і раніше крали, — пробурмотіла дівчина.

— Ми красти не будемо! Просто візьмемо у борг, а тоді повернемо, — Ела вже хотіла повернутися до сходів, але Ляна схопила її за руку:

— Я сказала — облиш. Підемо.

Ляна підозрювала, що вони з Елою були не першими спудеями, котрі вночі таємно пробираються крізь чорний хід. І не останніми. Офіційно повертатися в гуртожиток після опівночі було суворо заборонено. І виходити — також. Але спудеї Академії завше знаходили можливість це зробити — недарма візерунками оперували.

Звичайно, їх давно спіймали б на гарячому, а чорний хід захистили надійніше, коли б те когось цікавило. Але всім було байдуже.

— Куди тепер? — запитала Ела, причиняючи за собою двері.

— Знаєш старий будинок неподалік від пішохідного мосту? — Ляна відповіла запитанням на запитання.

— Ту халупу? — згадала Ела. — Дивно, як її досі не знесли…

— Її не знесли, бо хорошу вигоду приносить, — на ходу пояснила Ляна. — В її підвалі розташований таємний прохід ув акведуки.

— Га-а-а, — із повагою протягнула Ела. — А я-то все думала: ти мене дуриш.

— Ти мені не вірила?! — обурилася Ляна. Тепер їй стало зрозуміло, чому Ела так легко погодилася на цю більш ніж сумнівну авантюру.

— Ну, знаєш… Якийсь знайомий із районів беззаконня, про котрого я вперше чую, думка піти до нього зранку, та ще акведуками, де не знаєш, кого боятися — патрульних чи істот… Це все звучить як повна маячня, — зізналася Ела.

— Але ж ти пішла зі мною, — зауважила Ляна. — Чому?

— Ну, був один відсоток зі ста,