Vivat Academia! - Любов Базь

котра попрямувала туди півроку тому — і як за водою пішла, Ляна не збиралася. Проте сьогоднішній випадок з істотою видався дівчині підозрілим. А в районах беззаконня Ляна знала надійного інформатора, котрий чимало міг розповісти. Слід було навідатися до нього найближчим часом. Конкретніше — сьогодні: із завтрашнього дня курс Ляни мав проводити дослідження у передмісті, опитуючи місцевих жителів і досліджуючи їхні помешкання — чи не відчувається згубний вплив істот лісу?

На такі дослідження відводився цілий тиждень, тож зволікати із візитом у райони беззаконня не можна було.

— Уперед, — запропонувала Ляна, взувшись і підштовхуючи хлопця у спину. — Нам треба підвестися на міст.

Одночасно з тим Ляна накинула на себе ще один підготований візерунок. Біль нахлинув знову, та цього разу дівчина не сумнівалася, що Слова спрацюють як належить.

Спеціалізацією Ляни були притягання, відштовхування, омана і загальна структуризація: створювати запамороки за допомогою лівиці дівчина і досі могла. Це її права рука спотворювала всі усталені візерунки, хоча і ставала в нагоді, коли справа доходила до бою не на життя, а на смерть.

Ляна не була здивована, що сьогодні потрапила у надзвичайну ситуацію. Вона досі почувалася так, наче щойно повернулася із Чорного Сектору.

Втім, там було легше. Не відчувалося цього постійного голоду.

Хлопчик слухняно ішов попереду Ляни. Їй вдалося увести його в оману. Добре буде, як і з патрульними спрацює. Вона й без того запізнилася на пари, не варто гаяти час.

Коли хлопець ступив на міст, Ляна негайно рушила у протилежному напрямку.

Її зупинив неголосний оклик:

— Зачекай.

Ляна озирнулася.

Хлопець дивився на неї пильними світлими очима, у яких і сліду від запамороки не лишилося.

— Мій тато не чекає на мене вдома. І він не був істотою лісу. Ти вбила його, не розібравшись.

Ляна стисла зуби. Правиця знову не скорилася їй — омана, накинена на хлопця там, у маршрутці, довго не протрималася.

А можливо, не в цім була річ? Накидавши лівою рукою найпростіший візерунок, Ляна переконалася у правдивості своєї здогадки. Правиця знову просоталася болем, та це того вартувало.

— Тато говорив, що правосуддя завжди на боці Академії, — вів далі хлопчик, — тож мені ніхто не повірить. Ти — спудейка. Я розповім тільки те, що ти сказала. Але потім… коли я виросту, то піду в райони беззаконня. Тоді повернуся, розшукаю тебе і вб’ю.

— У райони беззаконня, га, — говорити не хотілося, та Ляна, заціпеніла після незапланованого купання, знайшла в собі на це сили, — такий талант пропаде. У тебе вісім за шкалою Олбрайта. Ти — майбутній спудей, хлопче.

Візерунок визначення здібностей свідчив про це з усією очевидністю.

— Що?! Не збивай мене! — Це ставало небезпечним. Хлопчик почав кричати; ось-ось на нього мали звернути увагу, а заразом із ним і на Ляну. Адже він її бачив пречудово.

— Але ти знав, — не вгавала Ляна. Інтуїція вела її вперед — безпомилково. — Що з твоїм батьком щось негаразд. Можливо, більше ніхто не звернув уваги на його дивну поведінку, та ти звернув. Ти переконував себе, що все буде гаразд, якщо ти не подаватимеш вигляду. Будеш прикидатися, як це зазвичай роблять дорослі. Проте ти помилився.

— Якби не ти… — кулаки хлопця були стиснуті так міцно, що пальці побіліли. — Ти — спудейка, проклята! Я ніколи не захочу бути таким, як ти… Тато сів до маршрутки, щоб побачити тебе, Озерну відьму! Якби він тебе не побачив, все було б, як раніше!

— Ме… мене?! — Ошелешена, Ляна відступила на крок.

— Він сказав, — хлопчик почав неконтрольовано схлипувати, — що ти — його мета. Що ти… ненавиджу тебе, ненавиджу! Я тебе вб’ю, присягаюся!

Остаточно втративши над собою контроль, дитина впала навколішки і почала розмазувати сльози по обличчю.

Одночасно із цим Ляна відчула напад голоду.

— Угх… — Стримуватися було неможливо. Дівчина схопилася за живіт, палаючими очима дивлячись на хлопчика.

Можливо, цього буде достатньо. Можливо, якщо вона наблизиться до нього… занурить пальці у мокре волосся…

Ні.

— Якщо хочеш мене вбити, — випростуючись, рішуче сказала Ляна, — маєш вижити. І не шукати разом з іншими смерті. Мусиш вистояти там, де всі впадуть. Тоді, колись, я буду битися з тобою.

Ляні вдалося опанувати себе, проте затримуватися не можна було. Вона розвернулася і, не обертаючись, побігла. Мала поспішати.

* * *

В Академії, як завше, було людно. У Місті мешкало приблизно два мільйони людей; з них близько двохсот тисяч були спудеями і більше мільйона — колишніми спудеями. Принаймні, так говорилося в офіційній статистиці.

Вісімсот тисяч приходилося на людей, діяльність котрих ніяк не була пов’язана з істотами. Всі вони мали менше п’яти одиниць за шкалою Олбрайта. Чимало їх мешкало у районах беззаконня, інша частина виконувала роботу, ніяк не пов’язану із візерунками. Робота ця була важка, платили за неї небагато, проте траплялися і винятки. Наприклад, як у батьків Талії.

На першу пару Ляна спізнилася, зате на другу прийшла. Ще й перевдягнутися встигла — в її особистій шафці в Академії була зміна одягу, залишалося тільки взяти її і зайти в туалет для причепурювання. Мокрий одяг Ляна склала до пакету. Щастя, що він нікого не зацікавив, коли вона зайшла до Академії. Ляна мала передчуття: навіть прийди вона у свій навчальний заклад голою, це нікого б не здивувало. Всі незнайомі їй спудеї — а таких була більшість — опікувалися виключно власними проблемами.

А серед знайомих був один яскравий виняток, який опікувався тільки чужими. І образився б, коли Ляна не запропонувала би йому — точніше, їй — сунути ніс у її, Лянині, справи.

— Хочеш піти зі мною у райони беззаконня? — щойно зайшовши до аудиторії і наблизившись до своєї парти, запитала Ляна.

Ела, котра була однією з небагатьох людей, що лишились у приміщенні на перерву, подивилася на подругу так, наче у тієї роги виросли.

— Куди?… Стривай, ти що, мені пропозицію робиш?!

Останні слова Ели прозвучали заголосно. Пацюківна, котра спілкувалася з Ратишем — високим хлопцем, який вчився на Ляниному потоці, — поглянула на подруг і щось стиха пробурмотіла. Ратиш образливо розсміявся. Антін, котрий сидів неподалік, несхвально похитав головою, а проте очей від книжки не відвів. Останнім часом йому, як перспективному спудеєві, доводилося страшно багато працювати. З Ляною, Елою і Талією він спілкувався рідше, ніж після повернення з Чорного Сектору. Та що там — вони тепер майже не перетиналися. До того ж, Антін мав подвійне навантаження.

— Не назавжди, — сердито прокоментувала Ляна. Усім було відомо: з районів беззаконня повернутися легше, аніж з лікарні, яка ніби