Vivat Academia! - Любов Базь

Власне, Ляна не почувалася так, ніби щось із нею не так. Мабуть, це її і лякало.

Єдиним створінням, котре все знало про хазяйку, була і лишилася Пухнаста. Останнім часом Ляна стала набагато ліпше розуміти Пухнасту, а та — її. Можливо, вони просто призвичаїлися одна до одної, хоча існувала й інша можливість.

Ляна ще пам’ятала момент у Чорному Секторі, коли їй здалося, наче на правиці проростають чиїсь очі: з того часу вона стала прозорливою. Її інтуїція покращилася, і це стосувалося не тільки вживання Слів під час креслення власних, прихованих від усіх візерунків.

Спілкування. З людьми, із тваринами — байдуже.

Тепер Ляна у багатьох випадках відчувала, що саме мусить сказати чи зробити. Вона не думала про наслідки своїх дій. Просто діяла.

Біль у правиці сильнішав. Ляна похитала головою. Цього не мало б статися. Не в маршрутці, коли вона стоїть, нічого не роблячи. Це позбавлене будь-якого сенсу.

Погляд Ляни мимохіть повернувся до хлопчика. Він вертівся, як і раніше, а той чоловік — батько, вірогідно — дивився на дитину пронизливим поглядом.

Чорним.

Перехопивши цей погляд, Ляна втямила все. І біль у власній правиці, і те, що незнайомець, тобто істота, має собі на думці.

«Але чому? Це ж Місто!»

Сушити над тим голову не було часу. Спіймавши погляд Ляни, істота, вочевидь, щось зрозуміла. Наприклад, те, що зволікати не слід. Тому і підвелася із сидіння. Хлопець трохи відсунув ноги. Він не хотів заважати своєму супутникові.

— Що ви робите?! — озвався невдоволений жіночий голос. Чоловіки, котрі стояли між Ляною та істотою, були більш суттєвою перепоною, аніж таке усне вираження незадоволення. Вони ніяк не бажали сунутися, а часу не було. Зовсім.

— Тут істота! — гримнула Ляна. — Пропустіть!

Люди сахнулися — не від чоловіка-істоти, від Ляни.

— Спудейка, — сказав хтось неголосно, — Академічна.

Слова прозвучали як прокляття: незважаючи на суспільну вагу Академії, до її чинних спудеїв жителі Міста ставилися неоднозначно. Зрештою, спудеї потрапляли у лікарню набагато частіше за тих, хто не вмів креслити візерунки чи рідко ними послуговувався. Після прогулянки у Чорному Секторі Ляна навіть знала, чому: для створення візерунків треба мати у собі іскру божевілля. Як втратиш над нею контроль, не пройдеш випробовування — перетворишся на істоту. Адже вакцину проти крові, що струмує у жилах істот та спудеїв, — однакової крові! — не винайдеш.

Звичайно, Ляна про це особливо не поширювалась. За лікарню і те, що люди все ще можуть перетворитися на істот, у Місті не говорили.

— Видиво у неї, — тихо пояснив якийсь чолов’яга своїй наляканій молоденькій супутниці. — Істоти посеред Міста ніколи не з’являлися, для них тут середовище існування негодяще…

Ляна не слухала. Скориставшись із миттєвої розгубленості пасажирів на своєму шляху, вона кинулася до істоти. Але потвора виявилася на диво тямущою — відступивши від дитини, чоловік із чорними очима вишкірився у бік Ляни і метнувся до водія.

— Ні! — Ляна люто стиснула кулаки — такий хід подій вона не передбачала і зробити щось суттєве не встигала аж ніяк. — Тримайтеся! — заволала, усвідомлюючи, що вже і сама не тримається. Маршрутка зробила крутий поворот, Ляна впала уперед, виставивши перед собою руки, зараз же скочила на ноги, спіймала хлопчика, котрий саме падав із сидіння, притиснула його до себе і впала знову — на спину.

Поворотом діло не обмежилося. Ляна не бачила, що істота зробила з водієм; відчувши удар такої сили, що в неї зуби клацнули, потому Ляна зрозуміла — вони летять.

Пробивши тонку огорожу, маршрутка зірвалася з мосту.

— Агрх, — Ляна перевернулася на бік, втискаючи дитину у долівку. Поруч із сидіння хтось гепнувся, дівчина відчула гострий біль у спині — її зачепило важкенькою сумкою, що її віз із собою якийсь пасажир, — а наступної миті маршрутка з голосним плескотом занурилася у воду.

— Підводься! — Ляна смикнула розгубленого хлопчика за комір. — Я тебе виведу, — пообіцяла, підступаючи до водійської кабіни. — Тільки тримайся позаду.

— Тату… — як того і варто було чекати, дитина не слухала незнайомку, більше поймаючись долею істоти. Та домовлятися з хлопчиком часу не залишалося.

Ляна зморщилася від болю — правиця наче вогнем палала.

З водійського крісла повільно випало скривавлене тіло.

Маршрутка занурювалася у воду із разючою швидкістю.

Люди довкола почали кричати. Ще трохи — і зчиниться паніка. Чим більше людей, тим вірогідніше, що почнеться безлад — адже ніхто не бажає брати на себе відповідальність. А коли йдеться про прагнення врятуватися перед сусідом…

— Вибийте вікна! — прокричала Ляна так голосно, як могла. Звичайно, до кожних дверей маршрутки і до люка нагорі була проста інструкція, як вручну відчиняти, та дівчина не мала певності, що сама зараз у тому розбереться. А вона ж порівняно з іншими була у привілейованому становищі.

Вона мала ворога.

— Тату! — хлопчик спробував відіпхнути Ляну або принаймні пробігти повз неї, та наразився на несильний штовхан. Подивився на дівчину із безсилою люттю: з очей дитини точилися сльози, та з розкритого рота ані звука не чулося. Мабуть, від шоку хлопцю мову відібрало.

«Карієс, — виникла безглузда думка. — У нього карієс, передні зуби темні ближче до ясен. Молочні, радше за все — ось батьки і не переймаються…»

«Батько» хлопчика поспішив нагадати про себе. В кабіні водія щось заворушилося, і Ляна зубами потягнула рукавичку з правої руки. З «пальцями» чи без, креслити візерунки вона заважала, а зубами її знімати було швидше.

Чоловік-істота виник навпроти Ляни, мов химерна постать із гарячкового видіння. На його губах була кров.

Істота посміхнулась, облизуючи густо-червоне зі свого підборіддя — на довгому рожевому язиці було видно скривавлені порізи. Що ж ця потвора робила зі своїм язиком, до того, як вп’ялася водієві маршрутки у горлянку і злизала його кров?

Ляні уявилося: ось істота-чоловік купує банку шипучки. Ось намагається розкоркувати її, але не вміє і беззмістовно водить по ній язиком, доки той не перетворюється на криваве шмаття.

Ця уявна картина викликала у дівчини двоїсті почуття. Першим, інстинктивним, був голод. Жахливий, дикий — останнім часом Ляна ніяк не могла наїстися. Тепер вона ходила на всі сніданки, обіди та вечері у безкоштовній їдальні, до того ж з’їдала все, чим ділилися Ела і Талія, але насититися ніяк не могла. При цьому ще й не повнішала. Відчуття голоду притуплювалося, тільки коли Ляна креслила Слова, комбінуючи їх таким чином, що в Академії це за візерунки би не визнали.

Другим відчуттям стала огида. Потвора пробуджувала гостру відразу — але виклик було кинуто. Відступати Ляна не збиралася.

— Тату! — За її спиною