Vivat Academia! - Любов Базь
Ела здригнулася всім тілом і відступила на крок. Наштовхнулася на стіну, майже не впала. Зниженим голосом запитала:
— Що… це?
— Гекатомба, — побілілими губами озвалася Талія. — Вони помирали. Вони і зараз помирають. Їхнє існування — це та сама смерть. Ні, навіть гірше. Істоти… замучені, закатовані. Тільки так… Ох. — Вона плуталася у власних словах, вже й сама до ладу не знаючи, що хоче сказати.
З руки Віри випав ніж.
— Ляно, — сказав Антін, палаючими очима дивлячись на зошит, — це божевілля.
— О, так, — кивнула Ляна. — Цілковите божевілля. Яку частину хочеш креслити?
— Я… це… історична цінність! — заперечив Антін. — Ми не можемо! Ми — аматори, а це…
— Якщо то направду робота Ганни Гроно, то цей візерунок також справа рук аматорки, — сказала Ляна. — І ми зможемо його відтворити.
— Але це огидно, — голос Ели дрижав. — Це щось… протилежне! Все навиворіт, як нутрощі, — на останньому слові її голос зірвався, і Ляна раптом зрозуміла, що не може сказати, від чого — від збудження чи огиди.
Правда була у тому, що, яку б відразу не намагалася б зобразити Ела, їй схотілося зробити те саме, що і Ляні, при першому ж погляді на сторінку.
Втілити візерунок у життя.
— Якщо ми цього не зробимо, — лагідно сказала Ляна, — то всі помремо. Або станемо істотами і будемо помирати вічно.
— Зрадник. — Віра хутко підібрала ніж — вона оговталася швидше за всіх, як Ляна і чекала. — Мусимо розібратися зі зрадником. Інше — потім.
— Ні, — заборонила Ляна. — Ні! Ми зможемо накреслити цей візерунок тільки всі разом. І, — додала, — я не вірю у зрадників. Зате я вірю, що ми виберемося звідси. Усі ми. Про інше зможемо подумати потім, про історичну вартість цього зошита — також. А зараз — до роботи.
Талія важко зітхнула.
— Ну що з тобою поробиш, — промурмотіла. — Тільки потім щоб не скаржилася! Я візьму праву сторону.
— Так нечесно! — обурилась Ела. — Я ще не обрала! Теж праву сторону хочу…
— То бери, — запропонувала Талія. — Тоді я ліву візьму.
— На мені — центр, — швидко сказала Віра. — Зрадники, моралізаторки і дівиці його не потягнуть, а Ляна вчора креслила забагато, не слід їй і сьогодні так напружуватися.
— Верхня частина, — подумавши, зробив вибір Антін. Схоже, він вирішив — від того, що вони одного разу скористаються чужим візерунком, записи Ганни Гроно не постраждають.
Ляна задоволено кивнула. Їй лишалася нижня частина, що дівчину цілком влаштовувало.
Нашвидкуруч зібравшись, за якісь кілька хвилин вони вже стояли на кутах пентаграми, що її Віра недбало і схематично накидала ножем просто на підлозі. Шарудіння згори і знизу діяло на нерви, а проте спудеям було не до того. Кожен креслив у повітрі перед собою свою частину візерунку, час від часу поглядаючи на розгорнутий зошит, розміщений у центрі пентаграми.
Коли Ляна пересвідчилася у тому, що пам’ятає свою частину добре, вона заплющила очі. Так було легше. Тепер вона бачила ясніше — себе і ще чотирьох людей, схожих на червоні силуети різних відтінків. Силуети пульсували у розрізненому ритмі, а найшвидший пульс був у неї самої — у червоного силуету, оточеного зеленавою аурою.
«Як у істот», — подумала Ляна. Згадала про свою правицю. Знову вона нічого не сказала… не було коли. Вона мусила допомогти Талії, Елі, Вірі та Антіну. Вона мала вивести їх і не могла скаржитися. На це у неї не було ніякого права.
Здаватися — права не було.
Мабуть, так само думала Ганна Гроно, виводячи своїх людей з Чорного Сектору.
А можливо, і не було Ганни Гроно ніколи, а зошит комусь іншому належав. На щоденник він мало скидався. От якби Ляна знала давню мову краще…
«Ми розрізнені. Так не піде. Ми не зможемо об’єднати шматочки візерунку в єдину картину.
Нам треба притягнутися».
Поверх чужого візерунку Ляна почала плести ще один, власний.
Хочеш зірвати ясную зірку, з неба дістати забавку гірку, те, що відірване — буде як кров, зірки тепер не побачиш ти знов, зірвана зірка — то є катастрофа, гарно чи ні — не про теє розмова, хочеш як краще — тоді відпусти, знищити хочеш — іди до мети, переконання твої й недовіра тільки й лишають, що чорнії діри…
…Спочатку було Слово? Ні, Слово було у кінці, тоді, коли сил вже не ставало кричати, спостерігаючи нелюдські муки. Слово й саме народилося у муці, тихе, майже нечутне, і промовили його жіночі уста.
Ганна Гроно була тою, хто промовив його.
Ляна розплющила очі. Ела тихенько мугикала щось собі під ніс — вона створювала візерунки голосом, так само, як і молилася. У Ели, як і у Віри, ніколи не було ритуального ножа.
Що цікаво, Антін також наспівував. Зовсім іншу мелодію, звичайно — і ще злегка похитувався з боку в бік, ніби танцював. Ритуальний ніж на цьому тлі видавався зайвим, смикався недоладно, без видимого сенсу.
Віра мовчала, та її рухливі долоні огортало блакитне світло.
Ритуальний ніж у руках Талії рухався повільно і невпевнено, а на її пальцях пробивалася луска. Схоже, вона була за півкроку до трансформації. Це підтверджували і захисні візерунки, що почали з’являтися на дівочому обличчі. Втім, цілком обернутися вдень Талія не змогла б — сили не ставало.
Різний ритм. Різна швидкість. Мелодії — і ті не однакові.
Різні люди.
«Якщо ми хочемо накреслити цей візерунок, мусимо стати одним цілим», — подумала Ляна і активувала своє подвійне плетиво. Це відчувалося як на спусковий гачок натиснути, як ящик Пандори відчинити, як зайти до темної кімнати і несподівано побачити там свіжі квіти.
Рухи Віри уповільнилися. Таліїні — пришвидшилися.
На руках Антіна почала з’являтися луска.
Ляна спіймала себе на тому, що мугикає той самий музичний мотив, що й Ела.
Долоні Ели оточило блакитне світло.
За мить вони всі разюче змінилися, перемішалися так, що Ляна забула, де вона, а де — інші. Зараз вона не змогла б відрізнити Антіна від Ели — їхні обличчя здалися їй схожими, як у близнюків. Не чоловічі і не жіночі, не людські і не ті, що належали б істотам.
