Vivat Academia! - Любов Базь

На мить тепло від рук Віри змінилося космічним холодом.

— Але він недосконалий. І я не думаю, що до дві тисячі дванадцятого щось було інакше. Твердження про рай у минулому — така сама нісенітниця… підробка… як мумії янголів у міському музеї.

— Що? — Ляні здалося, ніби вона недочула.

— Один із моїх хлопців раніше працював у музеї, — сказала Віра. — Йому час від часу доводилося витирати пил за склом. Очищувати експонати… дуже обережно, звісно. Він у цьому був спеціалістом, якісь спецкурси закінчував. Так от, за словами того хлопця, одного разу він змахував пил із мумії янгола. Тоді саме нікого не було поруч. І він не втримався — подивися. Зсунув бинти, зовсім трошки… Він казав мені, що побачив під бинтами манекен. Майстерно зроблений, а проте такий, котрий ніколи не був живим. Той хлопець на цім розумівся. Все ж музейний працівник. До речі, останній раз я бачила його більше року тому. Потім він зник. Ходили чутки, що його забрали до лікарні, — тепер Віра говорила зовсім тихо. Ляна ледве її чула. — Якась невиліковна хвороба…

— Йому слід було мовчати, — скривила губи Ляна. — І тобі також.

Щось всередині Ляни обірвалося. Майже невідчутно — а проте це сталося.

Янголів ніколи не існувало. Зрештою, як можуть жити створіння, котрі літають, не маючи у собі і краплі крові істот?

— Незабаром я піду у райони беззаконня, — світло довкола рук Віри стало настільки інтенсивним, що Ляна могла чітко бачити його крізь стулені повіки. — Тож до лікарні не потраплю, навіть якщо ці стіни мають вуха. Та й взагалі, Ляно — думаєш, я боюся смерті? — Вірин голос бринів так, наче вона от-от мала розкричатися. Або заплакати. — Я вже пройшла через це. Ти бачила, як я помирала кожного вечора, щоб жити далі. Ти приходила до мене. Ти знаєш про той біль, який давав мені знати, що я живу.

— Ти впоралася із ним, — поволі сказала Ляна. Тепер Віра витирала її обличчя від крові. — Ти сильна.

На кухні щось впало. Судячи зі звуку, щось дуже важке.

— Ні, із цим треба закінчувати! — відреагувала Віра. — Усі істоти вже й без того в курсі, де нас шукати! Доведеться помогти твоїм подруженькам, інакше від дитсадку скоро й місця мокрого не лишиться! Можеш розплющувати очі, із твоїм обличчям я вже впоралася. Ти тепер так само гарненька, як до зустрічі із тою… дівчинкою. А на руку твою я подивлюся потім. Тим паче, ти кажеш, там нічого особливого. — Віра кинула підозрілий погляд на Лянину правицю, Ляна його зафіксувала і силувано посміхнулася. Втім, Віра, здається, списала цю силуваність на загальну втому. Або просто не помітила.

На кухні робилися дива.

Почати з того, що приміщення було маленьким і вузьким — навіть присісти ніде. Для стільця банально не вистачило б місця. Столу не було також — лише стійка з мушлею по один бік і електричною плитою по другий. Простір, що лишився, займали масивні шафи. І Талія з Елою.

Талія дивилася на стійку, точніше, на якісь тюбики, по тій стійці розкидані. Судячи із виразу Таліїного обличчя, дівчина була у прострації. Вона гадки не мала, що з ними робити — так само, як і Ляна, до речі.

Ела, навпаки, була тайфуном у жіночій подобі. Схоже, вона вирішила перш за все розібратися з посудом, впустила важкезне деко на підлогу і частково на власну ногу, а тепер хапалася то за деко, то за свою ступню, не в змозі зосередитися на одній справі.

Віра важко зітхнула і попрямувала до Ели.

— Таліє, — трагічним шепотом почала Ляна, котра на кухні почувалася як в чужому царстві, — там у спальні нічого робити не треба?

— А, можеш ліжка позсувати, — Талія дивилася на тюбики і відповідала більшою мірою на автоматі, — вони там маленькі, дитячі. А от як позсувати, можна впоперек лягти. Три людини поруч точно помістяться — я, ти, Ела, наприклад. А комусь можна і на лаві у їдальні розміститися. Чи ще ліжка позсувати…

— Зрозуміла, — не слухаючи подальших монотонних пояснень, Ляна вшилася до спальні. Дорогою вона проминула клас і їдальню, а в приймальні натрапила на Антіна і була дуже цим здивована. Ляна вже встигла й забути за нього.

Зате Антін про неї не забув. Більше того, навіть помітив її. Відірвався від власних розкопок серед куп паперу. Запитав чи не приязно:

— Ти підеш спати?

— Ага, тільки спочатку ліжка позсуваю, — не подумавши, відповіла Ляна.

— Я тобі поможу, — викликався Антін. — Все одно нічого цінного тут нема, — додав із досадою, майже зі злістю.

— А у класі ти дивився? — запропонувала Ляна, прочиняючи двері до спальні. — Може, там, у шафах…

— Там книжки, — сказав Антін. — Це не те.

— Зрозуміло, — що казати ще, Ляна не знала. Її — дивна річ! — анітрохи не цікавило, що там шукає Антін. Її більш нічого не цікавило. Скоріше б зсунути ті ліжка, а потім — забути. Про підроблених янголів, про спокусу наділити власне життя сенсом через біль, про праву руку, яка пульсувала в іншому ритмі, ніж Лянине серце, про синьооку істоту і останній погляд Волі.

— Віра тебе підлікувала. — Антін указав на власне обличчя і услід за Ляною ввійшов до спальні. Ляна кивнула, озираючись. Вона гадки не мала, яке ліжко краще сунути першим. З неї наче стрижень вийняли — не знала тепер, за що і братись. А може, то їй так лише здавалося. — Ти тепер не така синя.

— Це комплімент? — в’яло поцікавилася Ляна, беручись за друге справа ліжко. Варто було посунути його ближче до того, яке стояло у центрі ряду.

— О, якби я хотів зробити комплімент, то сказав би щось типу: «Ти — як місяць, що створює безліч своїх тіньових двійників. Вони не можуть жити без тебе, але й ти без них не живеш, многолика», — Антін не дивився на Ляну, хоча стояв поруч із нею — також штовхати ліжко приготувався. — Ти б повірила, почувши таке від мене?

— Я не хочу вірити, — похитала головою Ляна і налягла на ліжко. — Мені це не треба.

«Тим паче що місяць тепер хіба що на мислестрічках побачиш».

— Що нам всім треба — це влаштуватися тут на ніч, — допомагаючи, погодився Антін.

Досить скоро, зсунувши по кілька ліжок, розрахованих на дітей, Антін і Ляна отримали два повноцінних спальних місця. Причім на