Vivat Academia! - Любов Базь
Вишиваний одяг Ела замовляла у майстринь Міста. Кредитів на картці достатньо мала — адже, на додачу до стипендії та безкоштовного гуртожитку-харчування, що їх надавали всім спудеям, працювала в храмах Вищого. Переважно співала.
Ела мала багато родичів, та контактувала з ними якомога рідше. Жила в гуртожитку, в одному блоці з Ляною. А от Талія мешкала з батьками. Її батьки брали участь у розробці кодів «швидкої відповіді», що їх можна було прочитувати за допомогою звичайнісіньких пристроїв зв’язку. Навіть без мислелокаторів, користуватися якими могли тільки спудеї чи випускники Академії.
Батьки Талії в Академії не навчалися, а проте кар’єру непогану зробили — дивовижа. Здібності доньки вразили їх радше неприємно, але справа про вступ Талії була вирішена. Надто вже небезпечна у дівчини виявилася спеціалізація.
— Зараз, — різким голосом озвалася Віра. — Зачекайте ще трошки. Можете поки на кухню піти, з консервами поспілкуватися.
— Го! Ми тобі не безумні якісь, між собою краще поговоримо, — відповіла Ела. Вона їла все, що завгодно, у будь-яких кількостях, і не товстішала анітрохи. Як холерик, багато нервів витрачала, а отже, і калорій.
Куховарила Ела рідко, бо часу на те жаліла, а проте значно смачніше, ніж Ляна, і завжди із подругою ділилася. Особливо смачними в неї деруни були.
Талія готувала чи не найкраще з дівчат — може, навіть за Рисю смачніше. Можливо, тому, що до куховарства ставилася суто як до мистецтва. Сама Талія людської їжі майже не потребувала, та друзям її постачала охоче. А друзів у Талії було чимало. Це Ела могла казати про Ляну: «Ти — моя краща подруга». Для Талії Ляна такою не була. Першопочатково Ляна вбачала себе ланкою між Талією і Рисею, але потім вони між собою частіше, ніж з нею, спілкуватися стали. Так склалося.
— Добре там Рисі, вони з Рудим вже вибрались, мабуть, — ніби підслухавши Лянині думки, зітхнула Ела.
— Тихше! Ще накличеш, — шикнула Талія. Сувора дівчина особливо симпатизувала Рисі. — Ляно, ти про що таке там з Вірою говориш? Говоріть вголос, а то нам не чути.
— У нас жіночі секрети, — вишкірилася Віра. — Дівчатам про таке слухати не мож.
— Та вони про чоловікі-і-ів балакають, — розчаровано протягнула Ела. — Тьху ти, а я думала, про щось цікаве.
Сама Ела чоловіків притягала як магніт, тільки і лишалося, що від них відбиватися.
Віра тим часом заходилася обдирати пластир з Ляниного обличчя. Ця болісна процедура супроводжувалася шипінням крізь зціплені зуби. Ляна терпіти не могла пластир.
Закінчивши з цим і покрутивши Лянину голову туди-сюди, Віра подивилася на пацієнтку поглядом гострим, як ритуальний ніж.
— Це тебе істота так?
— Я думала, то маленька дівчинка, — зізналася Ляна. — Що вона плаче. Я хотіла їй допомогти. А вона на мене накинулася. І Воля загинула. Вони обидві називали мене Озерною Дівою. Захід також. Правда, він казав не «діва», а «відьма».
— Відьма? — От тепер Віра виглядала направду здивованою. — Хіба ти?… — вона замовкла, збентежена.
— Я вже не знаю, хто я, — сказала Ляна. — Я загубила свій ніж.
— Зате знайшла щось інше, — Віра насупилася, роздивляючись рукавичку на Ляниній правиці. — У тебе там теж рани?
— Ні, — сказала Ляна. Це навіть не було цілковитою неправдою.
— Коли ми здибалися на шляху, ця твоя рука теж була перев’язана, — заперечила Віра.
Ляна замислилася. Вона точно пам’ятала, що, коли надягала рукавичку, ніяких бинтів не було. Куди вони могли подітися? Невже лежать тепер на шляху, заплямовані її кров’ю?
— Це Воля. — Ляна опустила очі долі. — Воля мене перев’язала.
— Воля? Ви ж наче не дружили ніколи, — сказала Віра. — Втім, байдуже. — Провела долонею так близько від Ляниного обличчя, що та відчула тепло на своїй шкірі. — Тут інфекції нема. Загоїться, доки весілля скоїться… Заплющ очі.
— Ти що! — стрепенулася Ела. — Ні в якому разі не заплющуй! — Із цими словами напіводягнена подруга наскочила на Ляну, по-сестринськи розділивши із тією стілець. Ляна небезпечно похитнулася, проти вагу легшої за неї Ели витримала. Що вражало — стілець також витримав.
— Ти мене задушиш, — сказала Ляна, намагаючись виглядати відстороненою. Поведінка Ели досить часто шокувала людей, із нею доти незнайомих. Та й Ляна за кілька років не звикла, що на ній час від часу виснуть. Хоча опиратися також не опиралася — врешті-решт, Ела рідко кого обіймала. Честь бути її персональною «вішалкою» належала самій Ляні, що змушувало останню не тільки бентежитися, а й мимоволі пишатися, і у ставленні до Ели теплішати.
— Ело, — голос Віри звучав начебто і приязно, — можеш не хвилюватися. Я нічого поганого твоїй подрузі не зроблю — не така в мене спеціалізація.
— До того ж, — байдужим голосом натякнула Талія, котра спостерігала безкоштовний спектакль із їдальні, — Віра вже могла зробити щось погане сто разів — доки ваша високість у воді хлюпалася.
— До речі, ти мокра, — повідомила Ляна, заглядаючи Елі в очі. Та усміхалася: усмішка Ели завжди була дуже теплою, незважаючи на шрам ближче до правого кутика губів. — Витри ще волосся — так і застудитися можна.
— Хмпф, — Ела відліпилася від Ляни, підвелася і кинула оком на Талію, — Тало, ти як знаєш, а я на кухню.
— Якщо я не хочу, щоб ти там все порозбивала… — пробуркотіла Талія.
— Що ти сказала? Голосніше говори, я тебе не чую! — Ела із гордовитим виглядом промарширувала на кухню.
— От… Ела, — Талія подивилася спочатку на Ляну, потім на Віру, скрушно похитала головою і рушила на кухню, до подруги.
— Для Ели ти особлива, — сказала Віра трохи згодом, поновивши сеанс зцілення блакитним світлом. Робила вона це поспіхом, і недарма — на кухні грюкотів посуд, і навіть крізь зачинені двері чути було, як Ела лається на чім світ стоїть, а опісля вибачається перед Вищим за неналежні Слова.
— Тому що вона особлива для мене, — не задумуючись відповіла Ляна. — Вона моя перша подруга.
— А як же Даблдекер? — запитала Віра.
— З ним складніше. Він був першою людиною, з якою я змогла знайти спільну мову. Але він — хлопець.
— У твоєму випадку дружити з хлопцями неможливо, — несподівано підтримала Віра. Схоже, їй справді подобалося говорити про чоловіків. — Знаєш, чому? Бо ти занадто багато від них чекаєш. Та і від людей взагалі. І від себе.
— Я більше нічого не чекаю, — не розплющуючи очі, Ляна повільно похитала
