Vivat Academia! - Любов Базь

— Ця зброя виглядає так, наче її тут лишили тільки вчора, — зауважила Ляна. Облишивши ніж — не її все ж, чого брати, — дівчина звернула увагу на невеличкий чорний згорток коло нього. — Ніякої іржі.

— А це і було вчора, — погодилась Ела. — У Чорному Секторі немає часу.

Ляна взяла загадковий згорток до рук, покрутила його так і сяк, і лише тоді усвідомила, що воно таке.

Пара чорних шкіряних рукавичок.

— Чудово, — протягнула Віра. — Отже, можна сподіватися — їжа у тутешньому холодильнику теж не зіпсувалася. Якщо тут, звісно, є холодильник.

— Ти що! — підхопилася Ела. — Нічого в Чорному Секторі їсти не можна…

— Думаю, ця будівля — не Чорний Сектор, хоча і знаходиться тут, — задумливо сказала Ляна. Її правиця легко ковзнула у м’яку рукавичку. Це було приємне відчуття — все одно що після тривалої подорожі крізь спеку занурити ступні у прохолодну воду. — Завдяки оберегам. Антін і Талія казали щось про легенду, треба запитати їх, розумників наших… Ох. — Вона спіткнулася і ледве не розтягнулася долі — Ела вчасно підтримала її. Нога Ляни озвалася немилосердним болем.

— Потім розпитаєш, — Віра тільки головою похитала. — Ти на ногах не тримаєшся. Ідемо, подивимося, що там Антін і ця моралістка знайшли.

— Не кажи так про Талію, — обурилася Ляна. Віра нічого не відповіла.

Антіна дівчата здибали, щойно вийшовши з комори.

— Тут є холодильник, — у першу чергу повідомив хлопець. Схоже, ця новина дуже його порадувала. — Їжа в ньому виглядає цілком придатною, хоч це і консерви.

— Для того, щоб приготувати щось нормальне із консервів, треба докласти неабияких зусиль, — сказала Віра. — Я от з Ляною розберуся і що-небудь зроблю. Вода тут теж є?

— У кранах, — погодився Антін. — На кухні і в санітарному блоці. Можна навіть душ прийняти, як бажаєте.

— А ти не будеш підглядати? — провокаційно поцікавилася Ела.

— Дивлячись за ким, — промурмотів Антін. — Талія у загальній спальні, готує ліжка. Крім спальні, кухні і санвузлу, тут є щось на зразок класу і їдальня. Ну, самі побачите. А тобі, Ляно, і справді краще відпочити, в тебе аж обличчя синє. Не можна креслити візерунки без упину, це погано впливає на нервову систему.

Де там Антін розгледів Лянине обличчя за купою пластиру, який відклеївся лише частково, лишалося загадкою.

— Молитися, отже, без упину можна, — набурмосилася Ела.

— Можна, — цілком серйозно відповів Антін. — Молитися — набиратися сили ззовні і потім її виплескувати, а креслити візерунки означає черпати Слова з себе самого. Від молитви не втомишся… і вона не завжди поможе.

— Без молитов Ели ми з Талією тут би не стояли, — заперечила Ляна.

— Ви вибралися тільки тому, що трималися одна за одну. — Антін похитав головою. — І всі викладалися на повну. Всередині групи має панувати абсолютне взаєморозуміння. Інакше не вижити.

«Невже Воля загинула тому, що я не змогла її зрозуміти? Просто підкорила візерунками… Ні. На якусь мить ми розуміли одна одну краще, ніж я розуміла Елу чи Талію. Антін помиляється, він не знає…»

— Можна тільки спробувати зрозуміти іншу людину, — не погодилася Ляна. Антін не став із нею сперечатися. Його цікавило щось інше.

Що саме — вияснилося, коли дівчата вже увійшли в приймальню.

— Ви йдіть. А я пошукаю тут, — очі Антіна палали, — дещо на підтвердження своєї теорії.

— Про Ганну Гроно? — Віра поглянула на велике вікно, розміщене у приймальні. Над ним і над дверима зліва та справа видко було обереги.

Антін радо кивнув. Віра схилила голову, виражаючи цілковите розуміння, але на її обличчі відбився відвертий скепсис. Ляна замислилася над тим, як же Антіну і Вірі вдалося вибратися разом. Взаєморозуміння між ними можна було спостерегти хіба що у найпримітивнішому сенсі. Втім, цього зазвичай вистачає для спільної діяльності — лицемірства.

Не в Чорному Секторі.

— В якому напрямку санітарний блок? — Ела подивилася спочатку на ліві, потім на праві двері.

— Направо, — Антін вже шукав свої «підтвердження» у великому письмовому столі. Судячи з того, що, окрім столу, в приймальні ще було кілька не найменших шаф, забитих якимось книжками і стосами паперу, шукати йому довгенько прийшлося б. Мислестрічок у ті далекі часи, коли Чорний Сектор знелюднів, ще не винайшли.

— Ага, дякую. — Ела відчинила двері.

За ними виявилося велике приміщення. Більша його частина була порожньою; зліва стояло піаніно, справа — довгий прямокутний стіл. По обидві боки столу примостилися лави. На стінах висіло повно вишивок у рамках — вишиваних картин, переважно на релігійні теми.

«Їдальня», — подумала Ляна.

Стіна, перпендикулярно якій стояв стіл, не існувала у повному сенсі цього слова. Всю стіну займали непрактично великі вікна. Такі у Місті тепер хіба що на поверхах вище п’ятого можна було побачити.

Над кожним вікном висів оберіг. І не тільки вікном.

У стіні, поруч із якою знаходилося піаніно, були двері. Відчинені, вони вели до дещо меншої зали з анітрохи не меншим столом і стільцями.

У стіні навпроти входу з приймальні також виднілися двері. Одні, з широким віконцем у них, напевно що виводили на кухню. Другі мали на собі картинку із особою непевної статі під душем.

Ела страшенно їм зраділа.

— Санвузол! Ніхто не заперечує, якщо я піду в душ першою? — запитала, обернувшись до Ляни та Віри.

— Та будь ласка, — сказала Віра. — Нам туди, — додала, скеровуючи Ляну до класу.

У класі дверей виявилося набагато менше. Окрім вхідних, тут були ще додаткові — до кухні. В класі також стояли шафи. Ляна подумала, що Антіну варто було б почати свої пошуки звідси. Якби вона лишала в дитсадку якісь записи, то всяко не у приймальні.

Не звертаючи уваги на гігантські вікна з лівого боку, Віра сіла за стіл і заходилася виймати з медпакету бинти та антисептики. Принаймні, Ляна сподівалася, що то були саме антисептики — надписи на етикетках вона розуміла погано, незважаючи на курси давньої мови, прослухані в Академії.

Віра розкоркувала перший флакон із ліками, принюхалася до нього і задоволено кивнула.

— Сідай коло мене, — сказала Ляні, яка щойно скинула куртку і поклала її на перший-ліпший стілець. Під курткою у дівчини була сорочка з міцної тканини, тож замерзнути вона не мала. Та й взагалі, у дитсадку виявилося на дивовижу тепло — набагато тепліше, ніж на шляху, де вже ні від кого не треба було тікати, а туман із вступанням ночі у свої права ставав дедалі холоднішим. — Показуй, де болить. Почнемо із ноги.

За стіною зашуміла вода — Ела ввімкнула душ.

— Та воно не так і боляче, — спробувала відпиратися Ляна. Їй не хотілося, щоб Віра бачила сліди